Легенди нескореної зими
- Автор: Ухачевский Сергей
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Легенди нескореної зими». Краткое содержание книги:
Усі збіги власних назв, імен чи характерів є абсолютно випадковими.
Автор і Видавець просять у Вас пробачення за ненормативну лексику, яка трапляється у романі. Автор просто показав життя таким, яким воно є.
Кажучи словами Ярослава Гашека, автора безсмертного роману «Пригоди бравого вояки Швейка»: Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як уміє…
А цей роман — ані підручник салонних манер, ані науковий трактат про те, яких слів прийнято вживати у товаристві.
Сергій обшукав і цих двох. Знову — в обох документи СБУ… Тільки цигарки з російською акцизною маркою і надписами «Курение убивает», а також в гаманцях — рублі і банківські картки російських банків. У мобільних телефонах — номери, що починаються на +7 965…[122]
— Ти будеш говорити? — враз звернувся він до снайпера і перевернув його на бік, щоб бачити лице.
— Не понимаю, — деренчливим голосом відповів той.
— Ще один не понятлівий. Щось вас розплодилося…
— Я не… я не… понимаю, — аж ридав від болю снайпер.
— Сам откуда?
— Ко-о-острома-а-а-а…
— А этот? — кивнув на «другого».
— Россиянин он, наш, но хохол… а-а-а-а! Больно! Мама! Я жить хочу! Мамочка!
— Скольких ты успел убить? — запитав Сергій, а той заперечливо й істерично покивав, вереснувши:
— Никого! Мама! Клянусь! — і погляд його зрадливо ковзнув убік.
Там лежав записник і ручка. Зверху було виведено число «18.02.14» і намальований смайлик. Написано у два стовпчика: «Убывание патронов», «Убивание хохлонов». Сергій переглянув «звітність», яку вів «другий», спостерігаючи у бінокль за пострілами. Тридцять пострілів. Вісімнадцять влучань.
Снайперу було не більше двадцяти п’яти років, він, мабуть, розумів, що зараз його уб’ють, але в сірих очах була надія, що залишать живим, адже він може стати корисним заручником, свідком… А потім його порятують, бо ж «рускіє сваіх нє брасают»… Надія була марною. Сергій вже все вирішив по-своєму. Він розумів, що ніхто із нових керівників країни (а що такі скоро будуть, він не сумнівався) не захоче сваритися з Путіним. Тому цього хлопчика підлікують державним коштом і повернуть до Росії. Щоб цього не сталося, він вистрелив йому межи брів. Очі, що за мить до пострілу були наповнені жахом, враз заскліли.
Сергій забрав трофейні короткостволи[123], бінокль «другого номера» і вийшов з апартаментів.
«По снайперах відбій. Пішли в мінус, — сказав Морпєху. — Я повертаюся». На ходу набрав номер штабу і повідомив:
— Сімдесят друга кімната готелю «Козачий». Був прямий контакт. Приберіть, як домовлялися. Біля них рації, можна спробувати якось їх використати.
Заумний так і сидів, розгублено дивлячись на труп невідомого чоловіка, що віддав Богу душу в нього перед очима. Сергій підхопив його під руку, натиснув ґудзик виклику ліфта. Двері розчинилися і вони поїхали донизу.
— Це так страшно… — сказав він у ліфті.
— А мені було страшно, коли вони убивали наших, — сказав Сергій. — А тепер… а тепер не так страшно. Багато хто залишиться живим. І я плюю, чуєш, Заумний? Я плюю на цих гандонів, яких я щойно поклав. Якби була можливість, я б їх і далі убивав, оживляв і знову убивав! Я не даремно прожив життя і не даремно був на Майдані!
— Страшно, — повторив Заумний.
Як тільки вони вийшли з ліфта, до холу вбігли хлопці з комендатури Майдану. Охоронці, що, було, смикнулися до них, відлетіли зі своїх постів. Їхню пиху мов вітром здуло. Сергій підійшов до них і простягнув руку, мовляв, повертаємо, хлопчики, мзду… Він якось не подумав у ту мить, що не заховав трофейний ПМ, що за поясом у нього ще два пістолети, закривавлений багнет і власне рука, яку він простягнув, у крові.
Майданівці з комендатури кинулися в ліфт. Журналісти, від гріха подалі, відвернулися і розвернули свої камери в бік. Проте Заумний все ж здогадався і закрив про всяк випадок Діда собою.
— Багато тут ще таких есбеушників? — поцікавився він у охоронців, котрі поспішили повернути йому гроші.
— Нічого не знаємо. Ходять тут різні люди. А ми що — ми на службі…
Вони з Заумним вийшли з готелю. Майдан боровся.
Тіла снайперів зникли безслідно. Майданівці взяли готель під контроль.
Своя правда
Ніч минула, немов у маренні. Взвод Діда, який так і не отримав власної назви, цілу ніч патрулював довкола Майдану, розганяв тітушок, гаішників, шукав снайперів на дахах будинків… Але коли поверталися до бутіка, мало хто міг спати — п’ятнадцять хвилин тривожної дрімоти і — на Майдан, в гущу бою.
І цілісіньку ніч не змовкали над Майданом гул вогню, ревіння «швидких», вибухи гранат, тріскотня салютів, бахкання «бімб» і людське ревище. Було страшно не те що дивитися на це, було страшно і солодко з цим жити, цим дихати, за це боротись і з цим помирати. Боротьба заворожувала, поглинала, затягувала. Боротьба ставала основою всього і сенсом як життя, так і смерті. Помирати ніхто не хотів, але смерть ставала невід’ємною частиною боротьби, її символом. Вона мала бути покладена на щит, піднята і показана усім прийдешнім поколінням: ось вона! І вона не даремна. Вона докір тим, хто колись посміє зрадити, забути ті дні. Вона попередження тим, хто спробує посміятись над її сутністю… Якої повинні боятися ті, хто знову прийде до влади.
122
Код російського мобільного оператора.
123
Пістолети (армійський сленг).