Постукай у моє вікно!.(на украинском языке)
- Автор: Костецький Анатолій Георгиевич
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- ISBN: 5-7720-0124-8
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Постукай у моє вікно!.(на украинском языке)». Краткое содержание книги:
Анатолій Костецький прийшов у літературу як оригінальний і дуже цікавий поет. Одна за одною вийшли у світ його збірки віршів для дітей “Джміль про сонечко гуде”, “А метеликам — весело”, “Весняні дарунки”, “Все про мене”, “Лист до птахів” та багато інших. Всі вони швидко розійшлися по громадських і домашніх бібліотеках, школах і дитячих садках. Та авторові цього виявилося замало.
З часом, не зраджуючи поезії, він почав шукати нових стежок до читацьких домівок. І виявилося, що А. Костецький ще й дуже своєрідний прозаїк — зі своїми інтонаціями, доброю іронією й шанобливим ставленням до світу дитинства. До нашої збірки ми включили одну з перших його повістей, видрукованих свого часу на сторінках журналу “Піонерія” — вона називається “Постукай у моє вікно”. Та юним читачам, напевне ж, добре відомі й інші прозові твори автора: і “Суперклей Христофора Тюлькіна, або Вас викрито — здавайтесь”, і “Мінімакс — кишеньковий дракон”, за який письменникові було присуджено премію імені Миколи Трублаїні 1986 року.
Окрім того, Анатолій Костецький серйозно займається історією радянської дитячої літератури, видавничою та перекладацькою діяльністю, і, звичайно ж, працює над новими творами. Якими вони будуть? Одне можна сказати напевне: цікавими.
— Є! — почувся Вітьків радісний шепіт.
Ми глянули вгору й побачили, як Славко вправно
підтягнувся і блискавично перекинув тіло на козирок. Ще якась мить — і Гриня був у нього в руках!
— Славі — слава! — закричали ми. — Хай живе найкращий гімнаст у світі!
І тільки тут я раптово помітив, що з-за рогу будинку за нами весь час, поки ми діставали Гриню, стежив якийсь хлопець. Я бачив його кілька разів і до цього — він, мабуть, мешкав у сусідньому будинку, — тож вирішив гукнути його до нас. Але він раптом немов ошпарений сіпнувся й так дременув — аж п'яти заблищали!
“Так це ж він, — одразу здогадався я, — колишній хазяїн Грині!.. Ач, як дременув! Соромно стало, що вигнав бідолашного птаха з дому!”
Я хотів був кинути йому навздогін кілька “гарячих” слівець, та мене збив Славко.
— От що таке гімнастика! — гордо сказав він, коли спустився. — Рекомендую всім: найкращий вид спорту!
Ми дружно погодились і відразу ж вирішили гуртом записатись на гімнастику.
— А дівчат беруть? — захвилювалась Вітуня.
— Візьмуть, — заспокоїв її Славко. — Я за тебе попрошу.
Ми ще погомоніли про Гриню, про Славчин подвиг і про користь гімнастики та розійшлися по домівках — уроки вчити. Наближались весняні канікули, і нам не хотілося псувати оцінки за чверть.
Канікули — це добре, але…
Третю чверть я закінчив майже на “відмінно”. Чому майже? Бо зі співів та малювання в мене були четвірки.
Зі співами ясно. Голосу та слуху в мене ніколи не було. “Викапаний тато!” — казала мама, коли ми з ним “давали концерт”, тобто співали дуетом і натирали підлогу.
А з малюванням сталася прикрість.
Наприкінці чверті нам задали намалювати склянку з чаєм. Малювати я люблю, тож одразу засів за малюнок. Щоб усе було по-справжньому, як у житті, налив у склянку чаю та поставив її перед собою.
Коли я вже розфарбував свій малюнок, прийшов Славко.
— Малюєш? — поцікавився він.
— Малюю, — відповів я. — Вже кінчаю.
— А в мене не виходить.
— Чому? — здивувався я.
— Та знаєш, — пожалівся Славко, — спершу я намалював, а потім подумав: чай малювати з цукром чи без? Поспитав у мами. Вона сказала — з цукром, хіба ж то чай без цукру! Я й почав знову, та нічого не вийшло.
— Та невже? — посміхнувся я.
— А ти сам спробуй! — розсердився Славко й пішов.
А я сів за стіл і почав думати: як же й справді намалювати чай, щоб видно було, що він із цукром? Але нічого не придумав. Тоді я просто написав на малюнку: “Ц_е_й ч_а_й — і_з ц_у_к_р_о_м!”
— Почепцов! — викликав мене наступного дня Микола Олександрович, учитель малювання. — Це що за жарти? — І він тицьнув мені мій малюнок.
— Це не жарти, а “Чай із цукром”, — сказав я.
— А де видно, що він із цукром?
— Так я ж написав!
— Я бачу, що н_а_п_и_с_а_в, але ж у нас у_р_о_к м_а_л_ю_в_а_н_н_я! Тому треба не п_и_с_а_т_и, а м_а_л_ю_в_а_т_и! — обурився вчитель і вліпив мені трояка. В результаті— четвірка у табелі.
Та коли не зважати на це, все було не так і погано. Мама раділа й дивувалася, чому я раптом зробився майже відмінником. А тато навіть промову виголосив — про позитивний вплив домашніх тварин на учбовий процес.
А наступного дня…
А наступного дня тато рано прибіг з роботи й весело сповістив, що його посилають у відрядження до Чернігова. Мама страшенно зраділа й одразу вирішила, що ми поїдемо всі разом. Я не буду вулицями тинятися, та й у Чернігові живе татова мама, моя бабуся, якої ми давно не бачили. Тож ми погостюємо у бабусі та й Чернігів оглянемо.
Ідея була чудовою, коли б не… Гриня! Взяти його з собою — неможливо. Не кидати ж напризволяще!
— Це не проблема! — сказав тато. — Домовся з хлопцями. Гадаю, вони допоможуть…
Славко й справді радо погодився взяти Гриню до себе на час канікул.
— Тільки гляди, — попередив я, — не випускай його більше! Та годувати не забувай.
— Все буде нормально! — поклявся Славко. — їдь і не переживай.
І я поїхав.
Майже всю дорогу до Чернігова я думав про Гриню. “Бідолаха, — думав я, — як він без мене? Чи добре йому? Чи не голодує?”
У Чернігові в нас було стільки справ, що я, чесно кажучи, навіть інколи забував про Гриню. Та канікули збігли швидко, татове відрядження — теж, і ми поїхали додому. І знову всю дорогу, вже до Києва, я думав лиш про нього.
Тільки-но ми помилися з дороги й розпакували валізки з гостинцями, як я помчав до Славка.
Постукай у моє вікно!
Славко зустрів мене чомусь не дуже радісно.
— Повернувся, мандрівник, — пробурмотів він замість вітання.