Постукай у моє вікно!.(на украинском языке)
- Автор: Костецький Анатолій Георгиевич
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- ISBN: 5-7720-0124-8
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Постукай у моє вікно!.(на украинском языке)». Краткое содержание книги:
Анатолій Костецький прийшов у літературу як оригінальний і дуже цікавий поет. Одна за одною вийшли у світ його збірки віршів для дітей “Джміль про сонечко гуде”, “А метеликам — весело”, “Весняні дарунки”, “Все про мене”, “Лист до птахів” та багато інших. Всі вони швидко розійшлися по громадських і домашніх бібліотеках, школах і дитячих садках. Та авторові цього виявилося замало.
З часом, не зраджуючи поезії, він почав шукати нових стежок до читацьких домівок. І виявилося, що А. Костецький ще й дуже своєрідний прозаїк — зі своїми інтонаціями, доброю іронією й шанобливим ставленням до світу дитинства. До нашої збірки ми включили одну з перших його повістей, видрукованих свого часу на сторінках журналу “Піонерія” — вона називається “Постукай у моє вікно”. Та юним читачам, напевне ж, добре відомі й інші прозові твори автора: і “Суперклей Христофора Тюлькіна, або Вас викрито — здавайтесь”, і “Мінімакс — кишеньковий дракон”, за який письменникові було присуджено премію імені Миколи Трублаїні 1986 року.
Окрім того, Анатолій Костецький серйозно займається історією радянської дитячої літератури, видавничою та перекладацькою діяльністю, і, звичайно ж, працює над новими творами. Якими вони будуть? Одне можна сказати напевне: цікавими.
Нарешті всі повкидали папірці в каструлю. Я перемішав їх, і Вітуня потягла.
— “Бу-це-фал”! — здивовано прочитала вона.
— Що, що?! — перепитав Сергій.
— Буцефал, ось що! — відказав замість Вітуні Славко, бо це був його папірець.
— Сам ти Буцефал! — засміявся Сергій. — Ти хоч знаєш, що воно таке — Буцефал?
— Так зовуть мого хом'яка.
— “Хом'яка”! — знов засміявся Сергій. — Так звали коня Олександра Македонського. Чи, може, ти не чув, хто такий Македонський?
— Це його дядя! — устряв Вітько.
— А ти — “тьотя”, — образився Славко. — Чи не все одно, хто такий Буцефал! Красиво — і все. А ви просто заздрите, що самі такого не придумали. І він одвернувся до вікна.
— Ну подумай сам, — підійшов до Славка Сергій, — хіба можна рівняти хом'яка з птахом?
— А чому ні! — обізвалась Вітуня. — От мого кота звуть Вася, як і Славкового тата. Ну й що ж тут поганого?
Ми ледь не задихнулися від сміху. А Славко повернувся до Вітуні, зблиснув очима, та… лиш махнув рукою:
— Сама ти Вася! Ну добре, тягни ще. Вітуня дістала другого папірця і прочитала:
— “Гри-ня”!
— Ну як? — захвилювався Вітько, і ми зрозуміли, що це його папірець.
— Наче непогано, — розважливо мовив Сергій і повторив: — Гри-ня…
Я хотів заперечити, що це надто просто для грака, та з коробки раптом залунало:
— Кр-ри-а! Кр-ри-а!
Здавалось, граченя повторює: “Кр-ри-а!” — “Гриня!”
— Ось і йому подобається! — зрадів Вітько. Це мене переконало.
— Згода! — сказав я. — Хто за? Проти? Одноголосно!
І ми всі пораділи, що так легко вирішили цю складну проблему — дати граченяті ім'я.
— А як тобі спало на думку назвати його Гринею? — поцікавився я у Вітька.
— Дуже просто. Коли ми дзвонили до тебе, я почув, як воно кричить, то відразу й подумав: дуже схоже на “Гриню”.
Я забув вам сказати, що наш Вітько — поет. Він завжди щось римує або шукає однакові слова, приміром — чайник-чайка-чашка або ще якось… Правда, нам Вітько свої вірші не читає. І ось чому. Колись, тільки-но ми переїхали до нашого будинку й познайомились, вій вибіг у двір і спитав:
— Хочете, вірші вам почитаю? Сам склав!
— Давай, — не дуже щиро зраділи ми, бо якраз обговорювали останню перемогу київського “Динамо”.
Вітько здерся на гойдалку, змахнув невідомо навіщо рукою і почав:
Що тут почалось — не уявляєте! Ми схопилися за животи й попадали на землю, бо сміх просто душив нас.
— Ну як? — поцікавився Вітько.
— Вищий клас! — гигикнув Славко.
— Карл-сон-чик наш! — продекламував Сергій, і ми ще дужче розреготалися.
Тут Вітько зрозумів, що сміємося ми не з віршів, а 8 нього, товстого й червонощокого, мов дівчисько. Він схлипнув і кинувся геть. За кілька днів ми помирились, але віршів своїх Вітько нам більше не читає.
“Нічого, — думав я, — аби не кидав писати. Стане колись всесвітньовідомим, і ми згадаємо, як чули його перший виступ!”
Такий він, наш Вітько! Тож ясно, що придумати якесь там ім'я — для нього пусте!
Нарешті всі надивились на Гриню досхочу й почали збиратись додому. Аж тут подзвонили в двері. Я попросив хлопців зачекати й побіг відкрити.
За дверима стояв незнайомець. Під пахвою в нього був чорний облізлий портфель, а на голові сидів чудернацький зелений капелюх.
— Здрастуйте, молодий чоловіче! — якось надто ввічливо привітався він. — Це ви — Юрко Почепцов?
— Так, — відповів я.
— І це ви повісили об'яву?
— Яку… об'яву? — почав я, та раптом усе зрозумів. “Він! Хазяїн Грині!..” — подумав я, і в грудях мені похололо…
Скажи “привіт!”
— Може, запросите мене до квартири, чи так через поріг і розмовлятимем? — порушив тишу незнайомець.
— Вибачте! — знітився я. — Заходьте, будь ласка.
— А це що за збори? — поцікавився він, коли побачив хлопців.