Постукай у моє вікно!.(на украинском языке)
- Автор: Костецький Анатолій Георгиевич
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- ISBN: 5-7720-0124-8
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Постукай у моє вікно!.(на украинском языке)». Краткое содержание книги:
Анатолій Костецький прийшов у літературу як оригінальний і дуже цікавий поет. Одна за одною вийшли у світ його збірки віршів для дітей “Джміль про сонечко гуде”, “А метеликам — весело”, “Весняні дарунки”, “Все про мене”, “Лист до птахів” та багато інших. Всі вони швидко розійшлися по громадських і домашніх бібліотеках, школах і дитячих садках. Та авторові цього виявилося замало.
З часом, не зраджуючи поезії, він почав шукати нових стежок до читацьких домівок. І виявилося, що А. Костецький ще й дуже своєрідний прозаїк — зі своїми інтонаціями, доброю іронією й шанобливим ставленням до світу дитинства. До нашої збірки ми включили одну з перших його повістей, видрукованих свого часу на сторінках журналу “Піонерія” — вона називається “Постукай у моє вікно”. Та юним читачам, напевне ж, добре відомі й інші прозові твори автора: і “Суперклей Христофора Тюлькіна, або Вас викрито — здавайтесь”, і “Мінімакс — кишеньковий дракон”, за який письменникові було присуджено премію імені Миколи Трублаїні 1986 року.
Окрім того, Анатолій Костецький серйозно займається історією радянської дитячої літератури, видавничою та перекладацькою діяльністю, і, звичайно ж, працює над новими творами. Якими вони будуть? Одне можна сказати напевне: цікавими.
— Це що таке?
І в цю ж мить помітила граченя.
— А це — що?! — зовсім іншим тоном повторила мама, не зводячи погляду з граченяти, котре сиділо переді мною на столі та спокійно дзьобало кашу з моєї тарілки.
— Невже ти не знаєш? — сказав здивовано тато. — Це грак звичайний, або по латині — корвус фругілегус. — І, поки мама не отямилась, додав: — Поширений в Європі та Північній Азії. Знищує гризунів, комах…
— І кашу нашої дитини! — перебила його мама, але вже більш привітно.
Чесно кажучи, я терпіти не можу, коли мене дитиною називають. Яка я дитина, коли в третій клас ходжу? Але зараз сперечатися з мамою не став, бо чудово розумів: доля граченяти в її руках.
— Звідки воно? — кивнула мама на птаха. І я все розповів…
Мама дослухала мене, вихопила тарілку з-під носа граченяти й зігнала його на підлогу. Потім витерла стіл і сказала:
— Щоб завтра цього “фругілегуса”, чи як там його, в нашому домі не було. Все!..
Ох, це мамине “все”! Я добре знав із власного досвіду: коли мама сказала “все!”, проси не проси, нічого не буде. Своїм “усе” мама поставила крапку, коли я благав купити папугу. Цим же словом кінчились і мої спроби умовити маму поселити в нас бездомного собаку. Багато що кінчалося цим словом. Як кінчалося? Будь ласка! Папуга й досі живе в “Зоомагазині” та зносить усякі знущання відвідувачів. Собака? Хтозна, де він тепер тиняється, бідолашний… А за папугою та собакою розтанули мрії про ключку, новий велосипед і спінінг. Я розумію: “вчителька й молодший науковий співробітник — не мільйонери”, як любить повторювати мама, і не можуть задовольняти всі примхи сина. Але ж хоч інколи, хоч раз на місяць… Де там! Не везе мені, й годі!..
— Ось, хай ночує, — обірвала мої думки мама й дала мені величезну картонну коробку з-під нашого телевізора.
— Сподіваюсь, воно звідси не вилізе й не здійме серед ночі галасу? — додала мама й пішла до себе.
Тато винувато поплескав мене по спині, підморгнув мені та пішов за мамою.
А я взяв граченя, яке вже не тікало від мене, і посадив у коробку.
Нова домівка йому сподобалась. Граченя оглянуло коробку, пострибало з кутка в куток, настовбурчило пір'я й заснуло.
Ще хвилин п'ять я стояв над ним і розглядав його чорне, ніби металеве пір'я, що м'яко виблискувало при світлі. Мені раптом закортіло погладити його. Я нахилився над коробкою і ледь-ледь, щоб не збудити птаха, торкнув його крило. Граченя розплющило одне око, сонно глянуло на мене, хитнуло головою, наче казало “на добраніч!”, і знов заснуло. Тоді я вимкнув світло на кухні, побажав доброї ночі батькам і теж пішов спати.
Ліжко того вечора було чогось незручним. Я довго лежав і думав, як же зробити, щоб граченя зосталось у мене, але нічого придумати не зміг.
Записка від мами
Ранок видався веселим і сонячним, але я не зрадів цьому. Коли б ішов дощ, граченя лишилось би в нас, а так…
Я встав і поспішив на кухню, до коробки. З неї чувся стукіт. Певне, граченя вже прокинулось і стрибало по своїй домівці. Я зазирнув у коробку й побачив його, веселого й іще чорнішого, аніж учора. Перед ним стояла тарілка з кашею. Видно було, що граченя вже поснідало: по всій коробці валялися крихти.
— Привіт! — сказав я граченяті.
— Кр-ри-и! — відповіло воно раптом і радісно замахало крилами.
І тут я побачив, що з крилами в нього не все гаразд! Я витяг його з коробки й уважно роздивився. Так і є. Крила йому хтось підрізав. А це означало одне: у граченяти вже є х_а_з_я_ї_н!
Годі й казати, як я засмутився. Тепер не лишалося надії, що граченя буде моїм. Я пустив його на підлогу, а сам пішов до ванної, умився, вдягся, прибрав ліжко та повернувся до кухні — снідати.
Вдома знов нікого не було…
Як мені це надокучало! Майже ніколи не буває вдома батьків, — такі вони зайняті. Навіть ні з ким поговорити, коли тобі сумно. Не піду ж я до Славка о сьомій ранку! От і сиди собі й сумуй… Тато йде на роботу, коли я ще сплю, бо їхати йому далеко, з двома пересадками — автобус і метро. А мама вранці завжди кудись біжить — то в магазин, то на базар, то ще кудись. А сьогодні пішла до перукарні чергу займати. В неї вечір у школі, й вона мусить бути красивою… Мама в мене й так завжди красива, та їй чомусь обов'язково знадобилася ще й зачіска!
Я звик, що, коли вранці нема нікого, мама лишає записку. Ось, до речі, й вона! Ану, погляну…
“ПЕРШЕ: не забудь прибрати ліжко”.
Ну от, знов про ліжко! Завжди мама нагадує, хоч я й сам пам'ятаю… Що ж там далі? Ага!..