Постукай у моє вікно!.(на украинском языке)
- Автор: Костецький Анатолій Георгиевич
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- ISBN: 5-7720-0124-8
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Постукай у моє вікно!.(на украинском языке)». Краткое содержание книги:
Анатолій Костецький прийшов у літературу як оригінальний і дуже цікавий поет. Одна за одною вийшли у світ його збірки віршів для дітей “Джміль про сонечко гуде”, “А метеликам — весело”, “Весняні дарунки”, “Все про мене”, “Лист до птахів” та багато інших. Всі вони швидко розійшлися по громадських і домашніх бібліотеках, школах і дитячих садках. Та авторові цього виявилося замало.
З часом, не зраджуючи поезії, він почав шукати нових стежок до читацьких домівок. І виявилося, що А. Костецький ще й дуже своєрідний прозаїк — зі своїми інтонаціями, доброю іронією й шанобливим ставленням до світу дитинства. До нашої збірки ми включили одну з перших його повістей, видрукованих свого часу на сторінках журналу “Піонерія” — вона називається “Постукай у моє вікно”. Та юним читачам, напевне ж, добре відомі й інші прозові твори автора: і “Суперклей Христофора Тюлькіна, або Вас викрито — здавайтесь”, і “Мінімакс — кишеньковий дракон”, за який письменникові було присуджено премію імені Миколи Трублаїні 1986 року.
Окрім того, Анатолій Костецький серйозно займається історією радянської дитячої літератури, видавничою та перекладацькою діяльністю, і, звичайно ж, працює над новими творами. Якими вони будуть? Одне можна сказати напевне: цікавими.
“ДРУГЕ: пий молоко з дитячим сирком”.
Звісно, сирок! Можна було й не писати…
“ТРЕТЄ: не забудь закрити холодильник і замикай двері на обидва замки!”
Щоразу — “обидва замки”, наче їх десять! Що там іще?
“ЧЕТВЕРТЕ: будь о третій вдома — є важлива розмова”.
Буду, куди ж я дінусь! Хіба що зі Славком пройшлися б, так у нього тренування, він з першого класу гімнастикою займається. Ну от, ніби останнє!..
“П'ЯТЕ: ми з татом учора вирішили — граченя залишається в нас”.
Мені аж дух перехопило! Я труснув головою і перечитав останні слова. Так, я не помилився! Ось, будь ласка, чорним по білому:
“ГРАЧЕНЯ ЗАЛИШАЄТЬСЯ В НАС”!
Я підскочив трохи не до стелі й заверещав:
— Ура! Хай живе мама! Хай живе тато! Ура-а-а! Воно — моє, моє, моє!..
Мабуть, я своїм вереском налякав бідолашного птаха, бо граченя зойкнуло та з розгону чкурнуло в коробку, забилось у куток і навіть не ворушилось.
Я потанцював навколо столу, ще тричі вигукнув “ура!” мамі й татові й витяг переляканого птаха з його схованки.
— Ти уявляєш, як тобі пощастило! — почав було я, та зразу ж виправився. — Ой, вибач! Не тобі, а н_а_м, нам з тобою! Тепер ти — м_і_й, а я — т_в_і_й назавжди! Розумієш, на-зав-жди!..
І я мало не заплакав од щастя, але вчасно згадав: мужчина я чи не мужчина, як любив говорити тато, — і лише цмокнув граченя в крило. А воно, моє любе, моє хороше, дзьобнуло на радощах мене просто в плече. І зовсім не боляче, от аніскілечки не боляче, а по-дружньому, по-рідному!
Звичайно, дитячий сирок я проковтнув за півхвилини, і він здався мені таким солодким, як ніколи. Тут я поглянув на годинника — і вчасно! Була вже восьма. Я хутко зібрав портфель, попрощався з граченям, зачинив двері на о_б_и_д_в_а замки й поспішив до школи.
На вулиці я раптом пригадав, що не вивчив заданого вірша, а Тетяна Микитівна може викликати мене. Я на ходу витяг підручник, щоб завчити хоч рядок. Портфель я затис під пахвою, розгорнув книгу на потрібній сторінці й прочитав:
Поздняя осень.
Грачи улетели…
Ну й дива, так це ж про граків! Я кілька разів пробіг очима сторінку, й вірш сам собою запам'ятався. І так міцно, що я не сумнівався: розбуди мене серед ночі та спитай — зразу ж його прочитаю!
До класу я влетів разом із дзвоником.
Захеканий, привітався зі Славком і важко бухнувся на лаву.
— Ну що, вивчив? — замість вітання поцікавився Славко.
— Ще й як! — гордо відповів я. — Навіть повторювати не буду.
— Тоді підніми руку, я не встиг, — прошепотів Славко мені на вухо, бо до класу вже заходила Тетяна Микитівна.
Все обійшлось якнайкраще! Таки щастя на світі є! В цьому я нарешті переконався. По-перше, мама й тато лишили граченя. По-друге, п'ятірка за вірш теж чогось варта. І по-третє, я врятував Славка. Отримай він двійку — і тренер не пустив би його на гімнастику, поки не виправить. А Славко ж без гімнастики — як риба без води!..
Гарно йти додому, коли тебе чекають! Навіть черевики виспівують, а перехожі всміхаються тобі, як давньому знайомому. Красота, коли в тебе хтось є, кому ти потрібен!
Зрозуміло, перш за все я потрібен татові й мамі. Та одне — бути потрібним батькам і зовсім інше — граченяті. Мамі й татові я потрібен, бо я їхній син… А граченяті — щоб я п_і_к_л_у_в_а_в_с_я про нього. А це здорово, коли тобі є про кого п_і_к_л_у_в_а_т_и_с_ь!
Я припустив дужче й уже за кілька хвилин був коло дому. Тільки тут я згадав, що у граченяти вже є хазяїн, і мені стало кепсько. Я уявив, що хазяїн відшукався та забрав граченя. І коли я зайду в квартиру, на кухні стоятиме порожня коробка з-під телевізора.
Наляканий цими думками, я забув про ліфт і майже злетів на восьмий поверх.
Важко писати об'яви!
— За тобою що, вовки женуться? — спитала мама, відкриваючи мені двері. — У тебе ж є ключі. Чи ти загубив їх?
Ні, не загубив, а просто забув про них.
— Де в_о_н_о?! — гукнув я.
— Хто “воно”? — здивувалася мама.
— Граченя!
— Де ж йому бути: сидить і кашу наминає, — посміхнулась мама, коли зрозуміла причину мого хвилювання. — Мий руки та сідай обідати. Заразом поговоримо, бо я скоро йду.
Я вимив руки, плеснув холодною водою в обличчя — так розпашівся! — і поспішив до мами.
— Бач, куди вилізло! — кивнула мама на карниз. Я глянув на вікно й побачив, що граченя сидить під самісінькою стелею і спокійно чистить своє чорне, аж металеве, пір'я.
— Привіт! — гукнув я до нього.
Граченя кинуло чиститись, повело на мене оком і радісно зойкнуло:
— Кр-ри-и!
На його мові це, мабуть, означало: “Привіт! Я за тобою скучило”.