Постукай у моє вікно!.(на украинском языке)
- Автор: Костецький Анатолій Георгиевич
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- ISBN: 5-7720-0124-8
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Постукай у моє вікно!.(на украинском языке)». Краткое содержание книги:
Анатолій Костецький прийшов у літературу як оригінальний і дуже цікавий поет. Одна за одною вийшли у світ його збірки віршів для дітей “Джміль про сонечко гуде”, “А метеликам — весело”, “Весняні дарунки”, “Все про мене”, “Лист до птахів” та багато інших. Всі вони швидко розійшлися по громадських і домашніх бібліотеках, школах і дитячих садках. Та авторові цього виявилося замало.
З часом, не зраджуючи поезії, він почав шукати нових стежок до читацьких домівок. І виявилося, що А. Костецький ще й дуже своєрідний прозаїк — зі своїми інтонаціями, доброю іронією й шанобливим ставленням до світу дитинства. До нашої збірки ми включили одну з перших його повістей, видрукованих свого часу на сторінках журналу “Піонерія” — вона називається “Постукай у моє вікно”. Та юним читачам, напевне ж, добре відомі й інші прозові твори автора: і “Суперклей Христофора Тюлькіна, або Вас викрито — здавайтесь”, і “Мінімакс — кишеньковий дракон”, за який письменникові було присуджено премію імені Миколи Трублаїні 1986 року.
Окрім того, Анатолій Костецький серйозно займається історією радянської дитячої літератури, видавничою та перекладацькою діяльністю, і, звичайно ж, працює над новими творами. Якими вони будуть? Одне можна сказати напевне: цікавими.
— Якщо воно так галасуватиме, — невдоволено зауважила мама, — ми всі поглухнемо.
— Мамочко, — запевнив я, — це воно просто за мною скучило. А насправді воно дуже спокійне!
— Сідай, борщ охолоне, — перебила мама й сіла навпроти мене. — Отже, — почала вона урочисто, — ми з татом вирішили…
— Мамочко, люба! — вигукнув я, та мама обірвала мій запал:
— Я не скінчила! Так от, ми його лишаєм, але при одній умові: доглядатимеш його ти сам…
Я знов одкрив рота — запевнити, що кращої умови й не придумати, — але мама строго підняла палець, і я став слухати далі.
— …І, звичайно, щоб це не позначалось на уроках. Одне зауваження — і…
— Жодного! — не втерпів-таки я. — Жодного зауваження від сьогодні! Зараз побачиш…
Я вискочив із-за столу й вибіг у коридор, де стояв мій портфель.
— Як ти гадаєш, мамо, що це? — гордо простягнув я мамі щоденника.
— Ой! — тільки й сказала мама, наче не вірила очам своїм. — П'ятірка! З літератури! Дай я тебе поцілую, дитинко!
Знов — “дитинка”! Але я вдав, ніби не чув, і повис у мами на шиї.
— Отже, домовились, — сказала мама, коли нарешті звільнилась од моїх обіймів. — І щоб ми з татом не нагадували про твої обов'язки. Ти відповідаєш за життя птаха. Не забувай про це. Все!
Яке хороше слово — “все”! Кращого я, мабуть, і не чув. Зрозуміло, я доглядатиму його, бо знаю, що п_о_т_р_і_б_е_н граченяті! От тільки крила… Сказати мамі чи ні?
— Мам, — нерішуче почав я, бо мама вже стояла перед дзеркалом, а в такі хвилини її краще не турбувати, — послухай, будь ласка!
— Хіба ми не домовились? — озирнулась мама.
— Так, але, знаєш, у граченяти… крила підрізані.
— То що? — не зрозуміла мама.
— А те, що воно в_ж_е ч_и_є_с_ь!
— Справді, — здивувалась мама. — Як я не помітила?! Значить, воно від когось утекло. Що ж, доведеться повернути. Звичайно, коли хазяїн відшукається. А ти зроби ось що… — Мама на мить задумалась і закінчила: — Напиши об'яву та повісь на парадні двері. З такими крилами здалеку не прилетиш. Отже, коли в нього хтось є, то він живе в нашому будинку. Все!..
Мама, як завжди, мала рацію!
Я поплентав до своєї кімнати, взяв ручку, аркуш паперу і сів писати об'яву.
Писав я майже годину. Треба було добряче помізкувати, щоб вийшло якнайкраще, без помилок. Врешті-решт я написав таке:
-
Об'ява
Товариші громадяни! Від кого в_т_е_к_л_о граченя, просимо звертатися до кв. № 50 (8-й поверх), телефон: 263-11-57. Спитати Почепцова Юрка.
Дякую за увагу!
-
Здається, вийшло непогано. Все на місці, як у школі вчили. Навіть поверх назвав, щоб не шукали довго (краще б зовсім не шукали!). Та над усе мені подобалось: “…від кого в_т_е_к_л_о граченя…”. Слово “втекло” я навмисно підкреслив. Може, хазяїну стане соромно, що граченя від нього в_т_е_к_л_о, і він за ним не прийде. Адже з дому тікають, коли там страшенно погано!..
Я знов переглянув об'яву й пішов чіпляти її.
Прийде чи ні?
День сьогодні видався по-літньому теплий, хоч був листопад. Перед будинком сиділи на сонці бабусі й дідусі та про щось гомоніли.
А неподалік, на майданчику, зібралося все наше товариство.
Бачите пузаня? Це Вітько з першого під'їзду. В нього є величезний бульдог. Він хоч і товстий, а дуже хороший. Хто? Звичайно, Вітько, а не бульдог!..
А той довготелесий, худенький — Сергій, наш “голова”! Він завжди щось вигадує. Приміром, наловити дві тисячі горобців, зв'язати докупи й літати на них. Або збудувати машину, яка б усе на світі змішувала. Ми поцікавились — навіщо, — так Сергій образився і три дні не розмовляв з нами… А на четвертий запропонував нам випити по три тисячі триста тридцять сім склянок газованої води, щоб стати від газу легкими, як аеростати. Він усе розрахував, крім одного — куди в нас влізе стільки води?.. А нині Сергій розмірковує, скільки потрібно кротів, щоб замінити машини для риття метро. Уявляєте, красота яка?! Наказав кротам: “Рийте ось тут!” — і сиди собі посвистуй. А на зекономлені гроші, частину яких; звичайно, дадуть Сергію, ми купимо справжню футбольну форму для кожного. Он як!..
А гляньте на того білявого, у в'язаній шапочці. Він на драбині донизу головою висить! Точно, це мій Славко. Ми з ним за одною партою сидимо.
Ну от, наче всі…
Ой ні, пробачте! Он, за гіркою, бачите — кіски стирчать? Помітили? Це — наша Вітуня! Ну й що, коли дівча? Зате — яке! Таку пошукати… Ми всі горою за неї, бо вона серед нас найменша. Та й мами в неї нема. Кажуть, кудись поїхала. Ми-то знаємо, в чому річ, але їй не кажемо: ще мала, не зрозуміє… Зате тато в неї — ого-го! Нас усіх запросто підняти може. А вміє геть усе. Йому шпаківню зробити чи велосипед полагодити — раз чхнути!