Постукай у моє вікно!.(на украинском языке)
- Автор: Костецький Анатолій Георгиевич
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- ISBN: 5-7720-0124-8
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Постукай у моє вікно!.(на украинском языке)». Краткое содержание книги:
Анатолій Костецький прийшов у літературу як оригінальний і дуже цікавий поет. Одна за одною вийшли у світ його збірки віршів для дітей “Джміль про сонечко гуде”, “А метеликам — весело”, “Весняні дарунки”, “Все про мене”, “Лист до птахів” та багато інших. Всі вони швидко розійшлися по громадських і домашніх бібліотеках, школах і дитячих садках. Та авторові цього виявилося замало.
З часом, не зраджуючи поезії, він почав шукати нових стежок до читацьких домівок. І виявилося, що А. Костецький ще й дуже своєрідний прозаїк — зі своїми інтонаціями, доброю іронією й шанобливим ставленням до світу дитинства. До нашої збірки ми включили одну з перших його повістей, видрукованих свого часу на сторінках журналу “Піонерія” — вона називається “Постукай у моє вікно”. Та юним читачам, напевне ж, добре відомі й інші прозові твори автора: і “Суперклей Христофора Тюлькіна, або Вас викрито — здавайтесь”, і “Мінімакс — кишеньковий дракон”, за який письменникові було присуджено премію імені Миколи Трублаїні 1986 року.
Окрім того, Анатолій Костецький серйозно займається історією радянської дитячої літератури, видавничою та перекладацькою діяльністю, і, звичайно ж, працює над новими творами. Якими вони будуть? Одне можна сказати напевне: цікавими.
Отаке наше “товариство”! А коли хтось до Вітуні не так, матиме справу з нами всіма. І, звичайно, з Вітьковим бульдогом!
Я причепив об'яву й підійшов до хлопців, яким досі нічого не казав про граченя, бо не знав, як воно буде…
— Що ти ладнав там? — поцікавився Сергій.
— Об'яву… — сумно промовив я.
— “Міняю книжки на хом'яка!” — засміявся Вітько. То він так жартував. Хлопці завжди жартують з мене, бо знають, що я давно мрію про когось живого.
— Майже вгадав! — відповів я Вітькові. — Це об'ява про граченя.
— Просиш граків поділитися хоч одненьким з тобою? — єхидно поспитав Вітько, та побачив, що я навіть не посміхнувся, і враз посерйознішав: — Що там у тебе? Кажи!
Хлопці посідали круг мене, і я розповів їм все-все…
— Ну й ну! — проказав Сергій. — Треба щось придумати.
Він підвівся й почав ходити майданчиком. По його обличчю можна було здогадатися, що він думає дуже старанно. Раптом він зупинився:
— Ось що! Ти, Юрко, йди додому і нікуди не виходь. А ми гайнемо по квартирах. По-моєму, в нашому будинку ніколи граків не було, але треба перевірити.
— Тримайся! — кинув Славко. — Гайда, хлопці!
І вони гуртом помчали до першого парадного, а я поплентався додому — чекати: прийде хазяїн чи ні…
Візит незнайомця
— Нещасливі ми з тобою, — казав я граченяті, сидячи на своєму улюбленому місці за кухонним столом, — зовсім-зовсім нещасні. Чому ти не прилетіло до мене просто так? Невже треба було від когось тікати?
Граченя, похнюплене й сумне, сиділо на плиті й косило на мене блискучим оком, ніби теж розуміло, в якій ми скруті.
— Тепер чекай невідомо чого, — вів я далі, — а мені на завтра вчити — ого-го! Ти посидь нищечком, а я—за уроки. Коли справа є, час іде швидко.
Я розклав на столі підручники й засів за уроки. Граченя перестрибнуло на стіл, потім — на моє плече, умостилося там і затихло.
Коли я скінчив останню задачу, хтось подзвонив. Я рвучко підскочив, та за мить спинився.
“А може, не відчиняти? — майнула думка. — Може, вдати, що нікого нема?”
— Кр-ри-а! Кр-ри-а! — заголосило раптом граченя, та так голосно, що за дверима точно почули.
— Ех ти! — кинув я граченяті й пішов до дверей…
На порозі стояло… наше товариство!
— Ну як? — майже крикнув я.
— Люкс! — відповів Сергій, мов інакше й не могло бути.
— Отже воно — м_о_є?! — не повірив я.
— Не твоє, а н_а_ш_е! — виправив мене Вітько. — Ми в_с_і хвилювалися.
Я нічого не мав проти.
— Ну добре, наше, — погодився я.
— Давай показуй нашого, — скомандував Славко, — годі його ховати.
— Так, покажи, будь ласка, — попросила й Вітуня. І я повів усіх до кухні…
— Ой, чорняве яке! — зраділа Вітуня, коли побачила граченя. — А гарненьке ж! Ціп-ціп-ціп! — простягла вона долоньку до граченяти, що сиділо на карнизі й позирало з острахом на багатоголосе товариство.
У відповідь ми так зареготали, що в шафі задзеленчав посуд. А граченя так і пурхнуло до своєї рятівної коробки.
— Ач, яке спритне! — оцінив Славко його карколомний стрибок.
— О, дає! — захоплено вигукнув Вітько.
А ми засміялися ще дужче, бо не зрозуміли, чи це він про стрибок граченяти, чи про Вітунине “ціп-ціп”.
— Годі вам! — припинив наші веселощі Сергій. — Птаха лякаєте… А ти не слухай, Вітуню, вони й самі не знають, як його кликати. Навіть він! — і Сергій показав на мене.
Він мав рацію: я таки не знав.
— А я знаю! — похвалився Вітько. — Його треба кликати на ім'я.
— Молодець, хлопчику! На цукерку, — пожартував Сергій. — Тільки в нього, здається, нема імені…
І знов Сергій не помилився, бо я досі не здогадався назвати граченя, хоч і знав, що без імені — не життя. Справді, як його кликати: “Гей, ти! Ходи сюди!”? Ну й ну…
Оскільки я мовчав, хлопці зрозуміли: Сергій мав рацію.
— А давайте, — зраділа Вітуня, — зараз же дамо йому ім'я!
Це нам сподобалось. Ми трохи погаласували й домовились: напишемо на папірцях імена для граченяти, а Вітуня тягнутиме. Що витягне — те й буде.
Я приніс олівці й папір — і почалося…
Славко сів на підвіконня, втупив очі в стелю й зашепотів щось нечутне.
Сергій походжав із кутка в куток, і його обличчя було рішучим і суворим.
Вітуня одчайдушне смоктала за столом свого олівця, наче хотіла щось висмоктати з нього.
Лиш Вітько настрочив одразу та вкинув папірця в каструлю.
Я участі в конкурсі не брав, бо згоден був на все — аби граченя лишалось моїм! Та й до вигадки я не дуже…