Постукай у моє вікно!.(на украинском языке)
- Автор: Костецький Анатолій Георгиевич
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- ISBN: 5-7720-0124-8
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Постукай у моє вікно!.(на украинском языке)». Краткое содержание книги:
Анатолій Костецький прийшов у літературу як оригінальний і дуже цікавий поет. Одна за одною вийшли у світ його збірки віршів для дітей “Джміль про сонечко гуде”, “А метеликам — весело”, “Весняні дарунки”, “Все про мене”, “Лист до птахів” та багато інших. Всі вони швидко розійшлися по громадських і домашніх бібліотеках, школах і дитячих садках. Та авторові цього виявилося замало.
З часом, не зраджуючи поезії, він почав шукати нових стежок до читацьких домівок. І виявилося, що А. Костецький ще й дуже своєрідний прозаїк — зі своїми інтонаціями, доброю іронією й шанобливим ставленням до світу дитинства. До нашої збірки ми включили одну з перших його повістей, видрукованих свого часу на сторінках журналу “Піонерія” — вона називається “Постукай у моє вікно”. Та юним читачам, напевне ж, добре відомі й інші прозові твори автора: і “Суперклей Христофора Тюлькіна, або Вас викрито — здавайтесь”, і “Мінімакс — кишеньковий дракон”, за який письменникові було присуджено премію імені Миколи Трублаїні 1986 року.
Окрім того, Анатолій Костецький серйозно займається історією радянської дитячої літератури, видавничою та перекладацькою діяльністю, і, звичайно ж, працює над новими творами. Якими вони будуть? Одне можна сказати напевне: цікавими.
— Повернувся! А чого ти став такий гордий?
— Який там гордий! — відмахнувся Славко. — З Гринею щось не те…
— Як не те?! — злякався я. — Що з ним? Кажи! Де він?
— Заспокойся, он він, у коробці. Де ж йому бути! Але, знаєш, як тільки ти поїхав, Гриня страшенно засумував. Напевно, за тобою.
— Де коробка? — перебив я Славка.
— Он у кутку…
Я побіг до коробки й зазирнув у неї. Гриня нерухомо сидів у куточку, весь наїжачений і дуже сумний.
— Гриню, — покликав я тихенько, — я приїхав. Привіт!
Він тільки скоса позирнув на мене.
— Ти не впізнав мене? Це я, твій хазяїн!
Гриня навіть не ворухнувся. Перед ним стояла тарілка майже на всю коробку. Видно було, що Гриня й не торкався їжі.
— Не їсть? — поспитав я Славка.
— Не їсть…
— А навіщо така здоровенна тарілка! — накинувся я на нього, бо не знав, що й сказати.
— Не чіпляйся до тарілки! — огризнувся Славко. — Тарілка в самий раз. То Гриня замалий для неї.
Я взяв коробку, віддав Славкові тарілку й подякував.
— Е, чого там! — кинув Славко, й очі в нього стали сумними, як у Грині.
Ми попрощались, і я поніс Гриню додому.
Вдома я про все розповів татові.
— Нічого, — заспокоїв тато, — іди лягай, все буде добре!
Заснув я аж перед світанком. А вранці, тільки-но прокинувся, відразу побіг до кухні.
Там за столом сидів сумний тато. Біля плити, така ж сумна й тиха, поралась мама. А на підвіконні нерухомо сидів Гриня й дивився у вікно.
— Зрозумів? — спитав тато, коли я побачив, куди дивиться Гриня.
— Зрозумів… — ледь видушив із себе я і, нітрохи не соромлячись, заплакав.
— Розкис, як дівчисько! — сказала мама й сама раптом схлипнула.
— Нічого не поробиш, — розвів руками тато. — Вирішуй сам… — І вони з мамою пішли в кімнату.
А я підійшов до Грині, який так і припав до вікна, і знову глянув у двір. Там, неподалік од майданчика, гордо й незалежно походжали чорні-чорні, аж металеві, граки. “А що вирішувати! — подумав я. — Тепер йому в коробці не життя…” Я провів долонею по його настовбурченому пір'ю, відвернувся й кинувся геть.
За кілька хвилин я оббіг наше товариство. Ми зібралися на майданчику, посідали на гойдалки і довго-довго мовчали. А навіщо говорити, коли й так усе зрозуміло!
Дивна все-таки річ — тримати вдома птаха! Здається, він так звикає до тебе, що ніколи, ну просто ніколи-ніколи в житті вам не розлучитись. Але приходить година, коли якась сила, набагато дужча за твою любов, кличе його до с_в_о_ї_х! Адже в усіх-усіх на світі є с_в_о_є, найдорожче, рідне. Так-так, і в кожного птаха, як і в людини, теж є батьківщина, друзі, батьки… А без них не може ніхто!
Багатоголосий лемент пташиної зграї перервав наші думки. Граки раптом дружно знялися в повітря й помчали на схід, у поля та ліси, де на них чекали рідні гнізда.
— Ну що, — промовив Сергій, — пора?
— Пора… — відповів я, бо чудово його зрозумів. Я підвівся з гойдалки й побіг додому.
Повернувся я з Гринею в руках. Він сидів у мене в долонях і навіть не ворушився — так і прикипів поглядом до кількох самотніх граків, які ще походжали навколо майданчика.
Хлопці оточили мене, — кожен звернувся до н_а_ш_о_г_о Грині. Востаннє…
— Бувай, — тихо сказав Сергій.
— Салют, — махнув рукою Славко.
— Прощавай, — кинув Вітько.
А Вітуня лиш голосно схлипнула.
— До побачення! — мовив я і розтулив долоні. Гриня радісно стрепенувся, щосили змахнув крильми і — стрілою помчав до граків. До своїх граків!
— Навіть не озирнувся! — пробурмотів Славко. — Правду кажуть — як вовка не годуй…
Але ми так поглянули на нього, що він знітився.
— Та ну вас усіх! — кинув Славко і поплентав до свого під'їзду.
Невдовзі усі розійшлись. А я ще години дві сидів на майданчику, ніби сподівався, що Гриня повернеться. Адже я навмисно сказав йому не “прощавай”, а “до побачення”!
Та даремно. Він не повертався!
Я й незчувся, як до мене підійшов Зіновій Всеволодович.
— Що, знов розмірковуєш, куди б його об'явочку приліпити?! — пожартував він і хотів був засміятися своєму жартові, але запримітив вираз мого обличчя й замовк. Мабуть, зрозумів: мені зараз не до жартів! Кербуд іще з хвильку потоптався на місці, ніби підшукував, що б його таке сказати доречне, та зрештою махнув рукою і мовчки подибав геть.
На восьмий поверх я піднімався пішки і дорогою заспокоював себе:
— Це нічого. Це так, тимчасово. Воно пройде…
Але насправді я чудово знав, що воно вже ніколи не пройде, що воно засіло в мені назавжди, і від сьогоднішнього дня щоразу, коли надворі вітер обриватиме листя, а холодний дощ колотиме землю, я буду уважно прислухатись: а може, знову хтось, кому страшенно потрібні тепло і ласка, постукає до мене у вікно?!