Постукай у моє вікно!.(на украинском языке)
- Автор: Костецький Анатолій Георгиевич
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- ISBN: 5-7720-0124-8
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Постукай у моє вікно!.(на украинском языке)». Краткое содержание книги:
Анатолій Костецький прийшов у літературу як оригінальний і дуже цікавий поет. Одна за одною вийшли у світ його збірки віршів для дітей “Джміль про сонечко гуде”, “А метеликам — весело”, “Весняні дарунки”, “Все про мене”, “Лист до птахів” та багато інших. Всі вони швидко розійшлися по громадських і домашніх бібліотеках, школах і дитячих садках. Та авторові цього виявилося замало.
З часом, не зраджуючи поезії, він почав шукати нових стежок до читацьких домівок. І виявилося, що А. Костецький ще й дуже своєрідний прозаїк — зі своїми інтонаціями, доброю іронією й шанобливим ставленням до світу дитинства. До нашої збірки ми включили одну з перших його повістей, видрукованих свого часу на сторінках журналу “Піонерія” — вона називається “Постукай у моє вікно”. Та юним читачам, напевне ж, добре відомі й інші прозові твори автора: і “Суперклей Христофора Тюлькіна, або Вас викрито — здавайтесь”, і “Мінімакс — кишеньковий дракон”, за який письменникові було присуджено премію імені Миколи Трублаїні 1986 року.
Окрім того, Анатолій Костецький серйозно займається історією радянської дитячої літератури, видавничою та перекладацькою діяльністю, і, звичайно ж, працює над новими творами. Якими вони будуть? Одне можна сказати напевне: цікавими.
— Ніякі не збори! — заперечив я. — Ми просто так… Ви проходьте на кухню, воно там.
— Що — “воно”? — здивувався незнайомець.
— Не “що”, а “хто”! — поправила його Вітуня. — Бо воно живе.
— Звісно, “хто”! — сказав я. — Ваш Гриня.
— Пробачте, але я не дуже розумію, про якого Гриню ви говорите. Нема в мене ніяких Гринь!
— Як нема?! — здивувався тепер Сергій. — А ваше граченя?
— А, так ви про граченя! — нарешті зрозумів незнайомець. — Так би й казали, а то “воно”, “Гриня”! А ви чому, власне, вирішили, що воно моє? Ви знаєте, хто я?
— Звичайно, знаємо! — відповів Славко. — Ви його хазяїн.
“Поганий хазяїн!” — подумав я, та змовчав.
— От і не вгадали! — посміхнувся незнайомець. — Я — ваш новий кербуд! Хе-хе…
— Ви… правду кажете? — не повірила Вітуня.
— Дівчинко! — суворо обірвав її кербуд. — Запам'ятай: Зіновій Всеволодович Панько, тобто я, завжди каже правду!
— Вибачте нас, Зіновію Всеволодовичу! — загомоніли відразу всі. — Ми теє… ну, ми того…
— Я бачу, що ви “теє” і трохи, мабуть, “того”, але, — і він подивився на мене, — запам'ятайте раз і назавжди, громадянине Почепцов: ніяких об'яв без мого дозволу вивішувати не можна! В нашому будинку, який бореться за звання найкращого в районі, біля першого парадного є спеціальна дошка для об'яв та оголошень. Двері — не для цього! Ясно?
— Ясно! — відповіли ми як один.
— Тоді бувайте і про це не забувайте! — заговорив раптом віршами кербуд і сам здивувався. — Ти ба, поет!.. Ну добре, пішов. А об'явочку зніміть, “товариші громадяни”!
— Здається, в_с_е! — сказав Славко, і ми полегшено зітхнули.
— Нам теж час. Бувай! — попрощалися хлопці. — А об'яву ми знімемо.
Вони помахали Грині — н_а_ш_о_м_у Грині! — і пішли, а я нагодував граченя й сів за уроки.
Скоро прийшов тато.
Він зазирнув до кухні й одразу — точнісінько як я у хлопців — спитав у мене:
— Ну як?!
— Люкс! — відповів я Сергієвим слівцем, і тато щасливо посміхнувся.
— Ти уроки робиш? — помітив він. — Роби, роби, потім розкажеш.
Тато відрізав хліба й сиру, налив чаю і спитав:
— Ти пробач, я на хвильку. Можна, я побуду з ним… з граченям?
— Звичайно, можна! — щедро дозволив я, бо чудово знав: тато теж давно мріяв про щось живе.
— Я трошки, поки ти вчиш, — зрадів тато, взяв коробку з Гринею і поспішив до себе.
А коли я впорався з уроками, ми з татом сиділи на кухні й розмовляли. Я розповів йому про всі наші пригоди. А потім тато розповів мені про граків.
Виявляється, вони живуть майже по всіх куточках Радянського Союзу, а навесні прилітають найпершими. Гніздяться вони величезними колоніями і з року в рік повертаються на старі місця. Граки знищують шкідливих комах, очищають ліси й поля. І що цікаво — їх можна навчити розмовляти! Звичайно, не так добре, як людину, але хоч кілька слів.
— Тату, а давай Гриню навчимо, — попросив я.
— А що, спробуємо! Уявляєш, приходимо додому, а він нам: “Привіт!” Або хтось питає, як його звуть, а він “Гриня!” Здорово?..
— Здорово! — погодився я. — А як його вчити?
— Не так і просто, — зізнався тато. Треба йому щодня повторювати одне й те ж, може, й навчиться, коли не ледачий.
— Та він кращий за всіх! — захоплено вигукнув я.
— Навіть за нас із мамою? — примружився тато.
— Ой, що ти! Гриня кращий за всіх граків.
— Коли так — навчиться! — погодився тато й пішов зустрічати маму з роботи. А я прибрав на кухні, склав на завтра портфель, підкинув Грині сиру — раптом їсти схоче! — і пішов спати.
Сьогодні я заснув одразу. Навіть не чув, коли прийшли батьки. І всю ніч мені снилось, як ми з Гринею балакаємо про все, про все на світі.
Гімнастиці — ура!
Тепер дні минали швидко й весело. А з ними непомітно промайнули осінь та зима.
Гриня став уже зовсім нашим і тільки-но помічав когось, як вигукував своє вітальне “кр-ри-а!”. Він помітно підріс, і лише по дзьобу можна було вгадати, що він молодий. У грачиної молоді дзьоби вкриті невеличкими брунатними пір'їнами, а дзьоби дорослих — білі.
Граки, шукаючи поживу, часто встромляють дзьоб у землю, от пір'я й витирається.
Ми весь час навчали Гриню розмовляти.
Не скажу, що вийшло одразу, але…
Якось, коли я повернувся додому й кинув Грині звичне “Привіт!” — він не відповів.
— Гриню, ти не захворів? — схвилювався я.
Гриня сидів на холодильнику й мовчки позирав на мене. Раптом він звівся навшпиньки, витяг шию, мов півень, і гукнув:
— Кр-ри-іт!
— Що?! Що ти сказав? — не повірив я власним вухам. — Ану повтори!