Постукай у моє вікно!.(на украинском языке)
- Автор: Костецький Анатолій Георгиевич
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- ISBN: 5-7720-0124-8
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Постукай у моє вікно!.(на украинском языке)». Краткое содержание книги:
Анатолій Костецький прийшов у літературу як оригінальний і дуже цікавий поет. Одна за одною вийшли у світ його збірки віршів для дітей “Джміль про сонечко гуде”, “А метеликам — весело”, “Весняні дарунки”, “Все про мене”, “Лист до птахів” та багато інших. Всі вони швидко розійшлися по громадських і домашніх бібліотеках, школах і дитячих садках. Та авторові цього виявилося замало.
З часом, не зраджуючи поезії, він почав шукати нових стежок до читацьких домівок. І виявилося, що А. Костецький ще й дуже своєрідний прозаїк — зі своїми інтонаціями, доброю іронією й шанобливим ставленням до світу дитинства. До нашої збірки ми включили одну з перших його повістей, видрукованих свого часу на сторінках журналу “Піонерія” — вона називається “Постукай у моє вікно”. Та юним читачам, напевне ж, добре відомі й інші прозові твори автора: і “Суперклей Христофора Тюлькіна, або Вас викрито — здавайтесь”, і “Мінімакс — кишеньковий дракон”, за який письменникові було присуджено премію імені Миколи Трублаїні 1986 року.
Окрім того, Анатолій Костецький серйозно займається історією радянської дитячої літератури, видавничою та перекладацькою діяльністю, і, звичайно ж, працює над новими творами. Якими вони будуть? Одне можна сказати напевне: цікавими.
І Гриня повторив, та ще й як!
Що тут зі мною сталось, я зараз і не згадаю. Пам'ятаю тільки, що я гасав по квартирі та кричав:
— Ура! Гриня говорить! От так Гриня!..
На радощах я пригостив Гриню чималим шматком татової ковбаси — на завтрашній сніданок — і помчав у двір ділитись новиною.
— Вигадуєш! — не повірили хлопці, коли я розповів Про Гриню.
— Пішли, самі почуєте! — запропонував я, і ми гуртом помчали до мене.
Тільки-но ми переступили поріг і навіть не встигли привітати Гриню, як почули:
— Кр-ри-іт! Кр-ри-іт!
Гриня, наш розумничок, вітав моїх товаришів.
Тепер усі повірили. І хоча Гриня не дуже розбірливо вимовляв свій “привіт”, але він зрештою птах, а не людина. Он скільки людей неправильно говорять і перевчатися не хочуть! Тож Грині можна вибачити.
Ми оточили його й почали наперебій говорити пестливі слова.
— Досить! — зупинив нас Сергій. — Розбалуємо його, і він далі не схоче вчитися.
— Схоче, схоче, — заторохтіла Вітуня. — Він такий хороший! — Вона погладила Гриню.
А він скочив їй на плече, бо давно вже цьому навчився, і вдячно потерся об її щічку.
— А давайте його у двір винесемо, — запропонував Славко. — Він уже добре літає, нехай погуляє на свободі!
— Не вигадуй! — обурився я. — А коли дремене кудись, тоді що?
— Не дремене, не дремене! — загомоніли всі, підтримуючи Славка. — Такий розумний не дремене.
Коли б хто знав, як мені не хотілося ризикувати Гринею! Та відмовляти друзям не хотілося ще більше. Тому я погодився. Але спробував іще раз відмовити хлопців.
— А він не застудиться? — вагався я. — Надворі ще сніг.
— Не крути! — зрозуміли всі мою хитрість. — Ти сам знаєш: для граків сніг — ніщо. Ходім!
І ми пішли…
Пустити Гриню ми вирішили на майданчику.
Я став посеред нього. За спиною була гірка, спереду — хлопці півколом, про всяк випадок.
— Запускай! — скомандував Сергій, і я посадив Гриню на березневий підталин сніг.
Чи то свіже повітря подіяло на нього, чи сніг з незвички обпік йому лапки, тільки Гриня скрикнув, махнув крилами — і помчав через наші голови!
Ми аж заніміли. А коли зрозуміли, що трапилось, помчали з диким вереском за ним. Та хіба наздоженеш молодого дужого грака, відгодованого на домашніх харчах?!
Гриня летів, як метеор. За якусь мить він зник за рогом будинку.
— О-ох! — видихнули ми водночас і прикипіли на місці.
Але за кілька хвилин із-за протилежного рогу з'явився — хто б ви думали? Точно! Наш Гриня!
Він долетів до мого під'їзду і всівся на бетонний козирок над входом.
Коли ми підбігли до дверей, Гриня спокійнісінько, мов нічого й не сталося, чистив своє пір'я і гордо позирав на нас.
— Ну й дав! — захоплено вигукнув Славко.
— Вищий пілотаж! — закричав Вітько. І ми тричі гукнули Грині “ура”.
А Гриня втішався славою і, здавалось, не думав спускатись.
— Гриню, — покликав я лагідно, — а йди-но сюди!
Ніякої уваги.
— Гриню, любесенький! — заблагала Вітуня. — Будь хорошим, ходи до нас.
Те ж саме…
Ми кликали його на всі голоси. Яких тільки слів ми не вигадували! Та дарма. На Гриню ніщо не діяло. Він тільки зиркав згори на нас. Ще б пак, ціла купа людей витанцьовує перед ним!
— Ну от що! — рішуче мовив Славко. — Зараз я тебе, розбійника, дістану. Не Гриня ти, а справжній Буцефал! Ану, хлопці, — звернувся він до нас, — станьте двоє поруч, а я здеруся вам на плечі.
Далі пояснювати не було потреби. Ми чудово зрозуміли план Славка.
— Але ж він може втекти! — злякалась Вітуня.
— Мовчи, — обірвав її пошепки Сергій, — бо почує. Краще ходи навколо й розмовляй з ним, щоб нічого не підозрював.
— А про що? — поцікавилась Вітуня.
— Про що хочеш. Казку розкажи.
— Яку?
— От недотепа! — скипів Сергій. — Та хоч “Плескачика”.
— Я знаю тільки віршами…
— Це те, що треба! — встряв Вітько, бо Сергій ось-ось закричав би. А кричати не можна, Гриня злякається.
— Добре, — погодилась нарешті Вітуня й почала:
Вона походжала перед під'їздом і голосно декламувала. А Гриня сидів на самому краєчку козирка й уважно слухав.
У цей час я та Сергій стали спина до спини, Вітько підсадив Славка, а той спритно скочив нам на плечі. Але… до козирка не дотягся.
— Ставайте навшпиньки! — просичав Вітько, який керував операцією. — Не дістає!
Ми, крекчучи, бо Славко таки важив чимало, звелися навшпиньки.