Коротка історія семи вбивств

Я знаю двох із тих хлопців, що були впроваджені в БОСС[315], і їх обох вхопила за дупи таємна поліція Родезії. Треба мати новий, просто неабиякий рівень некомпетентності, щоб потрапити в незграбні лапи африканської таємної поліції. Троє наших попали до тих недоумків, а четвертого злило саме БОСС. Ті африканські хлопи, певно, дуже собою пишалися. Нам узагалі не треба було лізти в ту чорносраку Африку, хай би вона лишалася тим бісовим англійчикам, чортовим бельгійцям і клятим португальцям, по стількох роках усе ще схибленим на колоніалізмі. Господи Ісусе, Баррі, якби хто-небудь зараз тебе чув, то вирішив би, що ти стаєш лібералом. Дяка Луїсу — щонайменше за те, що змусив мене отямитися й побачити, що насправді діється навколо. Чи, може, то був Вільям Адлер.

Селлі подумує, що її теж переведуть. Моя секретарка трохи на мене запала. Це дуже приємно усвідомлювати. Дружина навчає іспанської Айдена. Що ж до Тімоті, то він уже не пам’ятає жодного іспанського слова. Дізнавшись про наш від’їзд, він не на жарт розлютився. «Ідійоцька лажа!» — брякнув він і кинув об стіл виделку. До тривожних симптомів можна зарахувати те, що він відмовляється їсти американську їжу, а вимагає лише крабів, батату, тушковану свинину та бредфрут. Довелося нагадати малому виродку, хто в домі старший. Бідолаха, він думає, що я не знаю про його маленьку ямайську подружку. Дідька лисого, та я збагнув про це відразу, як він сказав Айденові, що його Бетмен із Суперменом — «ідійоцькі пуцики», і це про свої ж улюблені іграшки, з якими раніше не розлучався! Малий шмаркач вважає, що йому відома суть любові. А між тим любов — це всього лиш перехід на осілий спосіб життя. Бісів осілий спосіб життя. Повільне випадання в осад.

Луїса Джонсона, мого молодшого «приятеля» по сімдесят шостому року, відрядили назад до Центральної Америки — мабуть, «Школі Америк» цього року знадобилася його «рука допомоги». Треба ж комусь будувати армію, здатну дати відсіч соціалізму, комунізму та іншим «ізмам», що тільки й чекають нагоди прибитися до наших берегів. Кумедно, ми ніколи не симпатизували один одному (мало того — я терпіти не можу цього покидька, який нещадно б’є свою дружину), а ось тепер він мені постійно телефонує. Розповідає про все це лайно і сентиментально скаржиться, що йому, мовляв, треба хоч іноді чути кілька фраз англійською. Я міг би йому сказати: «От не гамселив би свою дружину, то було б з ким розмовляти», але це звучало б якось вульгарно. Говоримо ми й про спецслужби, до яких він входить, а я — ні, і де тепер усе реально шкереберть. Він вважає, що річ тут у адміралі Танні — людині, яка і в кращі часи мала досить поверхове уявлення про те, як влаштована Контора. «Танні — канцелярський щур», — сказав я йому. Просто просиджує штани і час. Знову ж таки, хто відчуває довіру до людини, яка надає перевагу водичці з лаймом, а не віскі чи хоча б каві? Ну, а далі що — сцяти сидячи? Ні. Це все Ніксон, саме він винен у розвалі ЦРУ. Почнемо з того, що Конторі він ніколи не довіряв. Разом з тим випадає тільки захоплюватися простотою його світогляду: світ населений людьми, які або з ним, або проти нього. Чорт забирай, я цього хлопця навіть ні разу не зустрічав.

Тим часом проблема тут ось у чому. Збудувавши громіздку систему бісового стеження, якось нелогічно скаржитися потім на витоки. Це означає, що стеженням охоплено стільки народу, що вже не піддається обліку, хто за ким, власне, стежить. А ще гірше довіряти роботу тим йолопам, які просрали затоку Свиней, — їхній рівень компетентності нам-бо відомий. Взяти того ж Луїса: він багато знає і принципово відмовляється тримати будь-що в таємниці. Секретар оборонного відомства стукає на Кіссинджера; у будь-якому разі, я про це чув. Важко повірити, що Кіссинджер про це б не знав. Прослуховуються Білий дім і Кемп-Дейвід[316]. Сам Кіссинджер прослуховує своїх помічників, а люди на зразок мене, здавалося б, повинні ці витоки припиняти, — але вони трапляються знову й знову. Проблема в тому, що в ланцюжок понатикано людей, яких ми з Луїсом знаємо більш ніж добре. Про це мені телефоном, щохвилини пирхаючи від сміху, говорив сам Луїс. Взяти, скажімо, Чипа Ганта. «Лайно кінське, Діфлоріо, ось наочний приклад бовдура, проти якого навіть недотепа здаватиметься генієм. Такий от облом. Господи, і як він тільки цього домагається? Одна людина самотужки руйнує весь Уругвай. Ти як гадаєш, Спритний Дікі[317] обрав Чипа через те, що сам почитує його шпигунські романчики?» Але це, мабуть, усе, що той написав; до того ж це події восьмирічної давнини, коли виплекані Ніксоном сходи дали йому самому такого копняка під зад, що він не втримався біля керма, а злітаючи, прихопив із собою мало не всіх.

Кумедно: коли мені сімдесят шостого подзвонив Вілл Адлер, я звинуватив його в смерті Ричарда Велча в Греції. Мовляв, так і так, ти видав імена людей з Контори і тим самим наразив їхні життя на небезпеку, — однак усе це було лайном собачим. Він знав це, і я це знав, але просто мусив був це сказати. Насправді в смерті Ричарда Велча винен Ніксон: це він наказав нам розпалити вогнище в Греції, через що спалахнула війна між греками і турками за Кіпр. А далі — гірше: все це лайно розтеклося. Ну, а потім, як усім відомо, Ричард Велч загинув разом зі своєю бідолашною дружиною. Самі трупи. Боже ж ти мій, ось так втратити керівника резидентури. Клятий Ніксон, щойно Гувер[318] врізав дуба, взявся розвалювати ще й ФБР. Утім, кому до цього є діло тепер, тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року?