Ніж, якого не відпустиш
- Автор: Несс Патрик
- Серия: Ходячий Хаос #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: АССА
- ISBN: 978-617-7661-91-6
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Ніж, якого не відпустиш». Краткое содержание книги:
«Росте з кождим разом», — думаю я.
— Кажуть, їх там тисячі, — каже жінка.
Вілф пирхає.
— Та воно і тисячі разом не збереться між нами і проклятим містом.
— Я іно кажу то, шо люди говорять, — стискає губи жінка.
Я дивлюся на порожню дорогу за нами, Манчі трюхикає не сильно відстаючи, і я пригадую Івана, того чоловіка зі склада в Дальньому Куті, котрий сказав мені, шо люди порізному ставляться до історії, шо Прен… шо моє містечко донині має союзників. Може не тисячі, але їх постійно стає більше. Армія на марші стає більша і більша, доки не стане така велика, шо хто взагалі зможе проти неї?
— Ми їдемо в Притулок, — каже жінка. — Вони нас усіх захистять.
— Притулок, — бурмочу я до себе.
— Повідають, шо в тих краях є навіть ліки від Шуму, — каже жінка. — Але зараз я хтіла би дешо ввидіти, — вона голосно сміється сама до себе, — або, певно, почути, — вона ляскає себе по бедру.
— У них там є спекли? — питаюся я.
Жінка здивовано повертається до мене.
— Спекли до людей не підходять, — каже вона, — більше нє, відколи війна сі скінчила. Вони живуть осібно, ми живем осібно, та й так тримається мир, — звучить так, ніби останню фразу вона цитує з пам’яті. — Та і їх уже майже не лишилося.
— Я маю йти, — я опускаю руки і пробую піднятися на них. — Я маю її знайти.
Але замісь цього я просто втрачаю рівновагу і валюся з фіри. Жінка кричить, аби Вілф зупинився, і вони обоє завдають мене назад на фіру, жінка піднімає Манчі до мене. Вона віттягує пару ящиків убік, кладе мене, а тоді Вілф знову рушає. На цей раз він сильніше пришпорює волів, і я відчуваю, шо ми їдемо швичче — принаймі, швичче чим я хожу.
— Поїж, — каже жінка, підносячи до мого лиця хліб. — Ти нікуди не підеш, поки не поїж.
Я беру в неї хліб і кусаю кусок, а тоді вгризаюся в решту так голодно, шо навіть забуваю поділитися з Манчі. Жінка ж просто дістає ще трохи хліба і дає його нам обидвом, здивовано дивлячись на кожен мій рух.
— Дякую, — кажу я.
— Я називаюсі Джейн, — каже вона. Її очі дотепер широко росплющені, ніби їй не терпиться шось сказати. — Ти реально видів військо? — питає вона. — На свої очі?
— Видів, — кажу я. — На Дальньому Куті.
Вона втягує повітря.
— То це правда, — це не питання, вона просто це каже.
— Видиш, а я тобі казав, жи то правда, — каже Вілф спереду.
— Я чула, шо вони відрізають людям голови і варять їхні очі, — каже Джейн.
— Джейн! — уриває її Вілф.
— Та я просто кажу.
— Вони вбивають людей, — тихо кажу я. — І цього досить.
Джейн оглядає моє лице і Шум, але через деякий час каже хіба це:
— Вілф мені всьо про тебе розказав, — і я не можу зрозуміти, шо значить її усмішка.
Крапля зі шмати попадає мені в рот, і я давлюся, і плююся, і закашлююся ще більше.
— Шо це? — кажу я, пальцями притискаючи шмату і уникаючи запаху.
— Компрес, — каже Джейн. — Від горячки й лихоманки.
— Воно смердить.
— Поганий запах забирає погану горячку, — каже вона, ніби розказуючи мені шось, про шо вже всі знають.
— Погану? — кажу я. — Горячка не погана. Вона ж горячка.
— Так, цей компрес лікує горячку.
Я дивлюся на неї. Її очі не відводяться від мене, вона витріщається на мене і мені відцього незручно. Так Аарон дивиться, коли пробує тебе продивитися, так він дивиться, коли підкріпляє проповідь своїми кулаками, коли не словом а ділом заганяє тебе в яму, з якої ти вже не вилізеш.
Я розумію, шо це погляд божевілля.
Я пробую перевірити цю думку, але Джейн мені ніяк не показує, шо вона почула.
— Я маю йти, — знову кажу я. — Дуже дякую за їжу і компрес, але мені треба йти.
— Ніде ти до цього лісу не підеш, прошу пана, — каже вона, дивлячись, не кліпаючи. — Тута небезпечно в лісі, чесне слово.
— Шо значить небезпечно? — я трохи відсуваюся від неї.
— Поселеня, які там дальше по дорозі, — каже вона, її очі ще ширшають, а усмішка така, ніби вона сама не дочекається мені сказати, — вони просто хворі на голову. Звар’ювали від Шуму. Я чула про місце, де всі носять маски, аби ніхто не бачив їхніх лиць. Є ще одне, де ніхто нічо не робить, тіки всі цілими днями співають — отакі вони махнуті. А є ще одне, де стіни зроблені зі скла і ніхто не носить одягу, бо в Шумі немає секретів, нє?
Вона нахиляється ще блище. Я відчуваю її диханя, смердить ще гірше чим шмата, і я відчуваю тишину, яка ховається за всіма цими словами. Як таке може бути? Як у тишині може бути стільки галасу?