Ніж, якого не відпустиш

Але вже пізно. Слово вже поскакало вперед по валці, і я вже аж задуже добре знаю, як то буває — поскакало не саме слово, а й то, шо пов’язує з ним мене, то, шо всі знають чи думають шо знають про мене, і вже лиця повертаються, аби уважніше приглянутися до останньої фіри у валці, воли і коні зупиняються, а люди вже спокійно розвертаються нас розглянути.

Лиця і Шум спрямовуються дорогою просто до нас.

— Кого то ти там маєш, Вілфе? — каже чоловічий голос із попередньої фіри.

— Хлопець у горячці, — кричить Вілф у відповідь. — Одурів від хвороби. Я не знаю, шо то він там говорить.

— Точно впевнений?

— Ая, прошу пана, — каже Вілф. — Хворий хлопець.

— Давай його сюда, — чується жіночий голос. — Подивимся.

— А шо, коли він шпійон? — чується ще один жіночий голос, який майже верещить. — Шо, коли він веде до нас військо?

— Не тре’ нам ту’ шпійонів! — викрикає якийсь чоловік.

— Він називається Бен, — каже Вілф, — він з Дального Кута. Йому оно сняться кошмари про то, як військо з проклятого міста повбивало тих, кого він любив. Я можу за нього поручитися.

Тепер зо хвилину ніхто нічо не кричав, але Шум цих чоловіків шумить у повітрі як рій пчіл. Усі лиця ще повернуті до нас. Я пробую виглядати трохи хворішим і думати в першу чергу і в основному про вторгненя в Дальній Кут. Це неважко, і відцього мені стає ще гірше.

А тоді настає довгий момент, коли ніхто не каже нічо, і це звучить так голосно, ніби всі кричать.

А тоді досить.

Повільно, повільно воли і коні знову починають рухатися вперед, йдуть геть від нас, люди ще оглядаються, але тепер принаймі забираються подалі. Вілф натягує віжки своїх волів, але веде їх повільніше за інших, так аби між нами і всіма іншими була віцтань.

— Вибачай, — знов каже Джейн, видно, перелякавшись. — Вілф казав мені не казати. Він казав мені, але…

— Усе добре, — кажу я, просто бажаючи аби вона перестала говорити.

— Мені дужедуже шкода.

Ми накреняємся і Вілф зупиняє фіру. Він чекає, поки валка від’їде на безпечну віцтань, тоді зіскакує і підходить до мене.

— Нико не слухає Вілфа, — каже він, може, трошки всміхнувшись, — але коли слухають, то вірять.

— Мені треба йти, — кажу я.

— Йо, — каже він. — Бо туй небезпечно.

— Мені шкода, — повторює Джейн.

Я зіскакую з фіри, Манчі біжить за мною. Вілф тянеться до Віолиної торби і відкриває її. Тоді дивиться на Джейн, котра його розуміє. Вона бере жменю фруктів і хліба, і кладе то всьо до торби, а тоді ще таку саму жменю сушеного м’яса.

— Дякую, — кажу я.

— Надіюся, же ти ї’ найдеш, — каже Вілф, коли я закриваю торбу.

— Я теж надіюся.

Кивнувши, Вілф пішов і сів назад на фіру і натягнув віжки волів.

— Будь обережний, — гукнула мені Джейн, найголоснішим шепотом, який лише буває. — Бережися вар’ятів.

Я ще хвилину стою і дивлюся як вони їдуть, ще кашляю, ще в гарячці, і мені краще, як не через їжу, то через сморід коріння, і я надіюся, шо Манчі зможе знову знайти слід, а ще я думаю, як то мене зустрінуть, коли я накінецьто доберуся до Притулку.