Ніж, якого не відпустиш

29. Тисячогранний Аарон

Минає якийсь час, жахливий якийсь час, доки Манчі знову знаходить запах, коли ми вертаємся до лісу, але тоді він гавкає «Сюди» і ми знову рушаємо.

Він капець хороший пес, я вже казав?

Тепер уже ніч запала остаточно, я все ще потію, я все ще кашляю достатньо сильно, аби виграти якесь змаганя з кашлю, мої ноги складаються з самих мозолів, голова дотепер крутиться від гарячкового Шуму, але в мене в животі є їжа, а ще більше їжі в торбі, цього вистачить на пару найблищих днів, такшо всьо найважливіше зараз попереду.

— Ти внюхуєш її, Манчі? — питаюся я, коли ми балансуємо на колоді через потік. — Вона ще жива?

— Віола пахне, — гавкає він, зістрибуючи з іншого боку. — Віола боїться.

Це трохи по мені б’є і я починаю йти швичче. Ще одна північ (двацять два дні? Двацять один?) і в мому ліхтарику здихає батарея. Я дістаю Віолин, але більше в мене нічого нема. Нові пагорби, на цей раз крутіші, а ми біжимо через ніч, лізти вверх ваще, лізти вниз небезпечніше, але ми йдемо і йдемо і йдемо, Манчі винюхує стежку, їсть Вілфове сушене м’ясо, а ми бредемо вперед, я викашлюю всьо шо можу, ми відпочиваємо так мало, як тільки можна, зазвичай поспиравшись на дерева, а над горбом починає виходити сонце, такшо ми ніби заходимо в світанок.

І коли світло повністю освітлює нас, я бачу, шо світ починає мерехтіти.

Я зупиняюся, тримаючись за папороть, аби тримати баланс на крутому горбі. Всьо ще якусь секунду крутиться, такшо я закриваю очі, але то не помагає, на мене накочує ціла купа кольорів і іскор, вони за моїми повіками, а моє тіло почувається ніби желе, воно хитається на вітрі, який злітає з горбів, і коли він проминає мене, то нічо не проминає, світ зберігає свою дивну яскравість, ніби я прокинувся у сні.

— Тодде? — гавкає Манчі, стурбовано гавкає, ясно шо він побачив чортішо в мому Шумі.

— Горячка, — кажу я, знову закашлюючись. — Требуло викинути ту брудну шмату.

Але шо вже зробиш.

Я приймаю останні знеболювальні зі свого медипака і ми маємо йти дальше.

Ми виходимо на верх пагорба і хвилину всі інші горби перед нами, і ріка, і дорога внизу, хвилюються так, ніби вони намальовані на ковдрі, яку хтось трусить, і я зі всіх сил пробую відігнати ці картинки, аж поки вони не заспокоюються настільки, шо ми можемо йти дальше. Манчі скавчить в мене під ногами. Я мало не валюся з ніг, коли пробую його почіхрати, такшо натомість я зосережуюся на тому, аби спуститися з горба і не впасти.

Я знову думаю про ніж у моїй спині, про кров, яка була на ньому, коли він попав у моє тіло, про то шо моя кров змішалася з спекловою і хто його знає чим ще, і так вона обертається в мому тілі відколи Аарон мене штрикнув.

— Цікаво, чи він знав, — кажу я, до Манчі, до себе, до нікого, а ми опускаємся до низу горба і я прихиляюся до дерева, аби світ перестав рухатися. — Цікаво, чи не вирішив він убити мене повільно.

— Ясно шо вирішив, — каже Аарон, висовуючись ізза дерева.

Я кричу і відскакую від нього і розмахую перед собою руками, пробую його відігнати, і падаю на дупу і починаю відповзати назад, тоді дивлюся…

І його нема.

Манчі нахиляє свою голову до мене.

— Тодде?

— Аарон, — кажу я, моє серце гупає, диханя збивається і переходить у все соковитіший і соковитіший кашель.

Манчі знов принюхується до повітря, принюхується до землі навколо нього.

— Слід сюди, — гавкає він, переминаючись з лапи на лапу.

Я роззираюся навколо, відкашлююся, весь світ плямистий і хвилястий.

Від нього ні сліду, нема Шуму, крім мого, нема тишини Віоли. Я знову закриваю очі.

«Я Тодд Г’юїтт, — знову думаю я серед крутняви. — Я Тодд Г’юїтт».

Не відкриваючи очей, я намацую пляшку води, і ковтаю трохи, і відщипую кусочок Вілфового хліба і прожовую його. І тільки тоді знову відкриваю очі.

Нічого.

Нічого тільки дерева і ще один горб на який треба лізти.

І сонячне світло мерехтить.

Ранок минає, а біля підніжя ще одного горба я знахожу ще один струмок. Набираю води в обидві пляшки і п’ю холодну воду, черпаючи обома руками.

Мені погано, це без варіантів, шкіра поколює, деколи я тремчу, деколи потію, деколи моя голова важить міліон фунтів. Я нахиляюся над струмком і плюскаю собі в лице холодом.

Я сідаю, і в воді відображається Аарон.