Ніж, якого не відпустиш

28. Сморід коріння

— У тебе всьо добре, Бене? — питає він, беручи мене попід руку і помагаючи мені піднятися, але навіть так я не можу не то шо встати, а й підняти голову, такшо я відчуваю його другу руку під моєю другою рукою. Це теж не сильно помагає, такшо він заходить ще далі і завдає мене собі на плече. Я дивлюся на його ноги, коли він несе мене на фіру.

— Ко то є, Вілфе? — питає якась жінка.

— То Бен, — каже Вілф. — Виглядає єк сарачєтко.

І далі він кладе мене на свою фіру. Вона вся захаращена паками і коробками, покритими шкірою, всюди якісь меблі та й великі коші, всьо звалено в купу, всьо лежить одно на другому.

— Уже пізно, — кажу я. — Все скінчилося.

Жінка встає з сидіня і підходить до заду фіри, і нахиляється до мене. Вона широка, на ній ношена сукня, неслухняне волося, в кутиках очей зморшки, а голос швидкий як у мишки.

— Шо сі скінчило, шпанюче?

— Її нема, — я чую як моє підборідя тремтить, а горло зводить. — Я її загубив.

Я відчуваю холодну руку в себе на чолі, і то так добре, шо я сам до неї притискаюся. Вона забирає руку і каже до Вілфа:

— Горячка.

— Йо, — відповідає Вілф.

— Тре’ зробити компреса, — каже жінка і я думаю, шо вона йде в канаву, але це взагалі немає сенсу.

— Де Гільді, Бен? — каже Вілф, пробуючи заглянути мені в очі. Мої так сльозяться, шо я його ледве бачу.

— Її звати не Гільді, — кажу я.

— Ая, вім, — каже Вілф, — але ти ї’ так називав.

— Її нема, — кажу я, очі знову сльозяться.

Моя голова знов опускається вперед. Я відчуваю як Вілф кладе руку мені на плече і стискає.

— Тодде? — я чую як гавкає Манчі, невпевнено, десь збоку дороги.

— Я не Бен, — кажу я до Вілфа, таксамо не піднімаючи голови.

— Ая, вім, — знов каже Вілф, — але так ми те’ називали.

Я дивлюся на нього. Його лице і його Шум такі ж пусті як я пам’ятаю, але я вже зарубав собі на носі, шо можна знати, шо в чоловіка на умі, але не знати чоловіка.

Вілф більше нічо не каже і знову вертається наперед фіри. Жінка перелазить назад зі шматою, від якої реально штиняє. Смердить корінням, багном, різними поганими травами, але я такий змучений, шо дозволяю їй зав’язати компрес у мене на чолі, просто над пов’язкою, яка ще тримається моєї голови.

— То має троха збити жар, — каже вона, вертаючись назад. Нас обох трохи хилить вперед, коли Вілф напинає віжки своїх волів. Очі жінки широко росплющені, вона дивиться ними в мої очі, ніби шукає там якісь новини. — Ти таксамо тікаєш від війська?

Її тишина так сильно нагадує мені Віолу, шо я можу хіба шо спертися на неї.

— Типу того, — кажу я.

— То ти оповів Вілфу про то всьо, га? — каже вона. — Ти і та дівчина, то ви сказали Вілфу про військо, сказали йому сказати людям, сказати людям, шо вони мусять тікати?

Я дивлюся на неї, смердюча коричнева вода з коріння тече мені по лицю, тоді я розвертаюся до Вілфа, котрий правує своєю фірою. Він чує, як я дивлюся.

— Вони послухали Вілфа, — каже він.

Я піднімаю очі і бачу більшу частину дороги спереді нього. Коли ми завертаємо за поворот, я чую не тільки шепіт річки справа від себе, вона шепоче як старий друг, старий ворог, але ще й бачу ряд фір, який тягнеться перед нами принаймі до наступного поворота, фіри напаковані скарбом, так само як Вілфова, а на фірах сидить ціла купа людей, вони тримаються за всьо на світі, аби не попадати.

Це валка. Вілф їде в хвості довгої валки. Чоловіки, жінки, напевно навіть діти, якшо я нормально бачу через сморід тої штуки, яка зав’язана в мене не голові, їхні Шум і тишина плавають навколо як велика, шумна самостійна штука.

Армія — такого я там найбільше чую. Армія і армія і армія.

І прокляте місто.

— Ізвораш? — питаюся я.

— І Бар-Віста, — каже жінка, швидко киваючи головою. — І другі теж. Плітки полетіли і по річці, і по дорозі. Армія з проклятого міста йде, і йде, і росте з кождим разом, бо нові й нові чоловіки вступають до неї.