Ніж, якого не відпустиш

І мені не можна підходити до поселень.

Такшо якшо я скоро не найду Віолу і Аарона, то просто помру з голоду, якшо спочатку мене не доконає цей кашель.

— Шикарно, — кажу я сам до себе, але шо тута зробиш — лишається хіба йти зі всіх сил.

«Треба швичче, Тодде. Рухай ногами, нендзо ти остання».

І полудень, і день продовжується. Я п’ю ще таблеток, ми йдем далі, без їжі, без відпочинку, тільки вперед, вперед, вперед. Стежка знову починає хилитися вниз, хоть шось добре. Запах Аарона переміщується блище до дороги, але я почуваюся так паскудно, шо навіть не піднімаю голову, коли деколи чую далекий Шум.

То не його Шум, то не тишина, то яка різниця?

День знов іде до вечора, і якраз тоді ми підходимо до крутого горба, на якому я падаю.

Мої ноги сковзаються піді мною, а я недостатньо швидкий, аби втримати рівновагу, такшо я падаю і лечу вниз, вниз із горба, налітаю на кущі, набираю висоту, відчуваю як шось рветься у мене в спині, я витягую руки аби зупинитися, але мої руки заповільні аби за шось вхопитися і я падаю падаю падаю по листю і траві, а тоді я вдаряюся в шось і підлітаю в повітря, перекидаюся і падаю на плечі, через них прострілює біль, і я гукаю і не перестаю падати, аж доки не приземляюся в густу ожину біля підніжя горба і гучно її приминаю.

— Тодде! Тодде! Тодде! — я чую Манчі, котрий біжить за мною, але я можу хіба шо втомлено терпіти біль, знову і знову, мої легені забиті, голод пожирає живіт, ожина мене всього роздряпала — напевношо я би плакав, якби в мене лишилося хоть трошки енергії.

— Тодде? — гавкає Манчі, намотуючи навколо мене кола, пробуючи якось пролізти в ожину.

— Хвилинку, — кажу я і трохи припіднімаюся. Тоді нахиляюся вперед і падаю просто на лице.

«Вставай, — думаю я. — Піднімайся, гівна кавалок, ПІДНІМАЙСЯ!»

— Голодний, Тодде, — каже Манчі, маючи на увазі шо то я голодний. — Їсти. Їсти, Тодде.

Я впираюся в землю руками, тим часом кашляю, випльовую грудки слизу з легенів. Принаймі стаю на коліна.

— Їжа, Тодде.

— Я знаю, — кажу я, — знаю.

У мене так крутиться в голові, шо мені приходиться знову спертися чолом на землю.

— Дай одну хвилинку, — кажу я, шепочу в листя на землі, — одну хвилинку.

І я знову падаю в чорноту.

Не знаю, на скільки я вирубався, але коли встаю, то Манчі гавкає.

— Люди! — гавкає він. — Люди! Тодде, Тодде, Тодде! Люди!

Я відкриваю очі.

— Які люди? — кажу я.

— Сюди, — гавкає він. — Люди. Їжа, Тодде. Їжа!

Я дрібно дихаю, постійно кашляю, моє тіло важить дев’яносто міліонів фунтів, і я вилажу з другого боку ожиника. Я дивлюся вверх, а тоді розглядаюся.

Я в канаві біля дороги.

Я бачу фіри спереді зліва, ціла валка фір, запряжених волами, яка зникає за поворотом.

— Поможіть, — кажу я, але мій голос звучить як видих, у якому замало голосу.

«Піднімайся».

— Поможіть, — знову прошу я, але кажу це сам до себе.

«Піднімайся».

Це кінець. Я не можу встати. Я не можу рухатися. Це кінець.