Ніж, якого не відпустиш

— Тодде? — мурмоче Манчі, підходячи до мене.

— Все добре, хлопчику.

— Гарячий, Тодде, — каже він, має на увазі мене.

Я кашляю, в легенях ніби пересипається каміння, яке котиться з гори.

«Вставай, Тодде Г’юїтте. Відірви сраку від землі і йди дальше».

Мій розум пливе, я нічо не можу зробити, я пробую триматися Віоли, але тута мій розум кудись геть тікає і я маленький і я хворенький у ліжку і я реально хворий і Бен стоїть у мене в кімнаті бо через гарячку я бачу різні речі, страшні речі, стіни мерехтять, є люди, яких нема, Бен відрощує ікла і додаткові руки, такі різні штуки, і я кричу, і сахаюся геть, але Бен зі мною, він співає мені пісню, дає мені холодну воду, дістає таблетки, ліки…

Ліки.

Бен давав мені ліки.

Я вертаюся до тями.

Я піднімаю голову і перешуковую торбу Віоли, знов дістаю її медипак. Там ціла купа таблеток, їх забагато. На пакетиках шось написане, але слова нічо мені не значать, а мені не можна випадково бахнути снотворне, яке вирубало Манчі. Я відкриваю свій власний медипак, він далеко не такий крутий як в неї, але там є білі таблетки, які стопудово знеболюючі, хоть вони і грубі, зроблені в домашніх умовах. Я рожжовую дві, а тоді ще дві.

«Вставай, бездарний ти кавалку гівна».

Я сідаю і якийсь час віддихуюся і борюся борюся борюся зі сном, чекаю доки таблетки почнуть діяти, і коли сонце починає виходити над верхом далекого горба, я розумію, шо став чутися трохи краще.

Не знаю, чи то мені реально краще, але вибору нема.

«Вставай, Тодде Г’юїтте. Рухай, блін, БУЛКАМИ!»

— Добре, — кажу я, важко дихаючи і руками потираючи коліна. — Куди далі, Манчі?

І ми йдемо далі.

Запах веде як і до цього, осторонь дороги, осторонь будинків, які можна побачити звіддалік, але завжди вперед, завжди до Притулку, Аарон його знає чому. Десь ближче до полудня ми находимо ще один маленький струмок, який тече до ріки. Я перевіряю його на кроклів, хоть він насправді замалий для цього, а тоді наповнюю наші пляшки. Манчі забрідає всередину, хлебче воду, безрезультатно пробує ловити міднолуских рибок, які шугають навколо нього, зачіпляючи його шерсть.

Я стаю на коліна і змиваю трохи поту зі свого лиця. Вода холодна як ляпас, тому трохи мене прокидає. Хотів би я знати, чи ми їх бодай доганяємо. Хотів би я знати, наскільки вони відірвалися.

І якби ж він ніколи нас не найшов.

І якби ж він, для початку, ніколи не найшов Віолу.

І якби ж Бен і Кілліан мені не брехали.

І якби ж Бен був тут.

І якби ж я зараз був у Прентісстауні.

Я переношу вагу на п’яти і дивлюся на сонце.

Ні. Ні, не хочу. Я не хочу назад до Прентісстауна. Більше ні, більше не хочу. І якби Аарон її не найшов, то я би теж міг її не найти, а це теж не дуже добре.