Ніж, якого не відпустиш

Посміхається посмішкою, яку я аж задуже добре пам’ятаю.

— Шум пов’язує нас усіх, юний Тодде, — каже він, його голос слизький і блискучий як змія. — Якшо один упаде — ми всі впадемо.

— Тебе нема тут, — кажу я, стискаючи зуби.

— Тут, Тодде, — гавкає Манчі.

— Точно нема? — каже Аарон і пропадає в мерехтіні.

Мій розум знає, шо цей Аарон несправжній, але серцю всеодно, і воно б’ється в грудях швидко, ніби на забігу. Мені важко перевести подих, я витрачаю ще більше часу просто на то, аби встати і піти в день.

Їжа помагає, благослови Боже Вілфа і його валькануту жінку, але деколи ми всеодно не йдемо, а плетемось нога поза ногу. Я починаю кутиком ока бачити Аарона майже всюди і весь час, він ховається за деревами, спирається на каміння, стоїть на купах бурелому, але я просто відвертаю голову і бреду далі.

А тоді, з вершини пагорба, я бачу дорогу, яка перетинає річку там внизу під нами. Пейзаж рухається так, шо в мене в шлунку всьо перевертається, але я точно бачу там міст, міст переводить дорогу на другий берег, такшо між мною і рікою вже нічо нема.

Я хвилину стою і думаю про іншу розвилку, на яку ми так і не звернули тоді в Дальньому Куті. Цікаво, де зараз та дорога серед усьої цьої дикості. Я дивлюся наліво з вершини горба, але там просто ліс аж до горизонту, і там ще більше горбів, які рухаються так, як горби не мали би рухатися. Мені приходиться на хвилину закрити очі.

Ми спускаємся, заповільно, задуже повільно, запах веде нас до дороги і до мосту, то високий і хисткий міст з перилами. Вода збирається там, де дорога перетворюється на міст, заливаючи його водою і багном.

— Він переходив річку, Манчі? — я кладу руки на коліна, аби віддихатися і прокашлятися.

Манчі обнюхує землю як маньяк, переходить дорогу, тоді переходить її назад, заходить на міст і вертається назад туда, де ми стоїмо.

— Вілф пахне, — гавкає він. — Фіра пахне.

— Я бачу сліди, — кажу я, потираючи лице руками. — Але де Віола?

— Віола! — гавкає Манчі. — Сюди.

Він біжить від дороги, тримаючись цього боку річки і за течією.

— Гарний песик, — кажу я в паузах між судомними вдихами. — Гарний песик.

Я біжу за ним через гілки і кущі, річка шумить справа від мене, блище ніж багато днів до цього.

І я вступаю просто в поселеня.

Я випрямляюся і здивовано закашлююся.

Воно знищене.

Будівлі, всі вісім чи десять, перетворилися на вугіль і попіл, і ніде не чути ні шепоту Шуму.

На секунду я думаю, шо тута була армія, але тоді я бачу рослини, які ростуть у спалених будинках, і ніде з вогню не піднімається дим, і вітер просто собі віє через руїни, ніби тута живуть лише мертві. Я розглядаюся і бачу біля річки пару ветхих причалів, трошки нище від мосту, одинокий старий човен під течією б’ється об причал, а ще пару напівзатоплених човнів нагромаджено блище до берега навпроти того, шо могло бути млином, до того як стало купою обгорівшого дерева.