Ніж, якого не відпустиш

Аарон розтягує свою посмішку ще ширше, ширше за своє лице, і подається грудьми до мене.

Я піднімаю ножа.

— Тодде? — гавкає Манчі. — Ніж, Тодде?

— Давай, Тодде, — каже Аарон і я клянуся шо відчуваю як від нього смердить темнотою. — Перекресли свою невинність, вступи у гріх. Якшо зможеш.

— Я це вже робив, — кажу я. — Я вже вбивав.

— Убити спекла — не те саме шо вбити чоловіка, — каже він, либлячись із того, який я тупий. — Спекли — то просто демони, послані нам на випробування. Вбити одного з них, то ніби вбити черепаху, — він придивляється до мене. — Тільки ж ти і того зробити не зміг, хіба ні?

Я міцно стискаю ножа і форкаю і світ пливе.

Але ніж не опускається.

Чується булькочучий звук, і слизувата кров виливається з рани на лиці Аарона, і я розумію, шо він сміється.

— Воно вмирало дуже, дуже довго, — шепоче він.

І я кричу від болю…

І я піднімаю ножа вище…

І я цілюся в його серце…

І він дальше посміхається…

І я опускаю ножа…

І я б’ю Віолу просто в груди.

— Ні! — кажу я саме тоді, коли вже на секунду запізно.

Вона відриває погляд від ножа і дивиться на мене. Її лице повне болю, а збентежений Шум лиється з неї просто як зі спекла, котрого я…

(Котрого я вбив.)

І вона дивиться на мене через сльози в очах, і відкриває рота і каже:

— Убивця.

І я тягнуся до неї, але вона пропадає в мерехтіні.

І ніж, чистий від крові, ще в моїй руці.

Я падаю на коліна, тоді валюся вперед і лягаю на землю випаленого поселеня, дихаю, кашляю, плачу, вию, а світ тане навколо мене так сильно, шо я більше не вважаю його міцним.

Я не можу його вбити.

Я хочу. Я дуже хочу. Але я не можу.

Бо я не такий і бо я її втратив.

Я не можу. Я не можу я не можу я не можу.

Я піддаюся мерехтіню і на деякий час пропадаю.

І тільки старий добрий Манчі, мій друг, найвірніший мій друг, будить мене, лизькаючи моє лице, і в його Шумі та його повискуванні чується одне стривожене слово.

— Аарон, — тихо і напружено захлинається він. — Аарон.

— Відвали, Манчі.

— Аарон, — скавчить він, вилизуючи мене.

— Його насправді тута нема, — кажу я, пробуючи сісти. — То просто шось…

Шось, чого Манчі не бачить.

— Де він? — кажу я, встаючи зашвидко, через це все починає крутитися рожевим і помаранчевим. Я сахаюся від того, шо на мене чекає.

Ціла сотня Ааронів у сотні різних місць, вони всі стоять навколо мене. Віоли там теж є, вони налякані, вони дивляться на мене, шукають допомоги, там є і спекли з моїм ножем, який стирчить із їхніх грудей, і вони всі говорять до мене, всі говорять ревищем голосів.

— Боягуз, — кажуть вони. Всі вони. — Боягуз, — знову і знову.