Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України
- Автор: Садовничая Виктория Викторовна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7892-2, 978-966-14-7893-9
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України». Краткое содержание книги:
Чумацтвом займалися переважно селяни й козаки, подекуди – міщани, духовенство й поміщики. Основними продуктами, якими вони торгували, були сіль і риба. Ці товари возили до найвіддаленіших куточків України, а також до Росії, Литви, Польщі та інших країн Європи: сіль – з Прикарпаття й Криму, рибу – з Криму, пониззя Дніпра й Дону.
Наприкінці XVIII – у першій половині XIX ст. чумаки привозили до чорноморсько-азовських портів великі партії зерна, будівельних матеріалів та інших вантажів, а натомість закуповували сіль і рибу.
За часів існування в Україні «сольового» промислу в Європі лютувала епідемія чуми. Чумаки, аби не завезти хворобу до України, з ніг до голови вимазувалися дьогтем. За однією з версій, слово «чумак» пішло саме від уподібнювання страшних чорних постатей із недугою, котру зображували як стару жінку в чорному вбранні.
Чумаки не просто перевозили товар на тисячі кілометрів, а й боронили його від численних розбійників (лугарів). Напади останніх були звичайним явищем, тому чумакам доводилося розвивати навички не тільки купців, а й воїнів. Історики вважають, що осердя козацтва сформували колишні чумаки.
Майже всі сучасні шляхи загальноукраїнського значення заснували саме чумаки. Коли наші землі вкривали безкраї степи, більшість доріг з’єднували між собою тільки найближчі села. Чумакам було невигідно марнувати час, подорожуючи поселеннями, тож вони прокладали власні шляхи, прив’язуючись лише до річок задля орієнтації на місцевості та постійного доступу до прісної води.
Чумаки укладали міждержавні економічні угоди незалежно від військово-політичної ситуації на землях, де здійснювали свою торговельну діяльність. Це дозволяло їм не боятися військ сусідніх держав, займатися своєю справою й відкривати нові ринки збуту й імпорту.
1788 р. в Катеринославі князь Григорій Потьомкін організував чумаківський «обоз» (близько трьох тисяч чотириволових фур, понад тисяча волів та півтори тисячі погоничів) для постачання стотисячної армії, що тримала в облозі Очаків. До цього формування ввійшли здебільшого мешканці Єлисаветградщини, оскільки саме там розташовувався один із найбільших у тогочасній Україні осередків чумацтва.
Писанкарство – це вид народного мистецтва, що полягає в розписуванні яєць. Чисте гладкофарбоване або оздоблене візерунками яйце набуло важливого символічного й релігійно-обрядового значення ще задовго до християнських часів. У багатьох народів збереглися перекази, у яких яйце є джерелом життя, світла й тепла, навіть зародком Всесвіту. Існують також численні легенди, що пояснюють використання писанок під час святкування Великодня, пов’язують виникнення традицій писанкарства з євангельськими подіями (страстями Христовими) тощо.
Середньовічні писанки до наших днів не збереглися. Однак масове розписування яєць існувало протягом століть. У XIX ст. писанкарство в різних варіаціях побутувало на всій території України, про що свідчать колекції українських писанок у музеях Києва, Лубен, Львова, Кракова, Варшави, Брно тощо.
…найдавніші писанки зберігаються у фондах Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України і походять із сіл Острів (1882 р., Львівщина), Слобідка (1891 р., Поділля) тощо?
Своєрідні місцеві особливості писанкарства існували й на початку XX ст. Розрізняють писанки Подніпров’я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Бойківщини, Гуцульщини, Лемківщини тощо. На Слобожанщині й Покутті поширені крапанки, на Бойківщині й Лемківщині – так звані «шпилькові» й крапанки. Гуцульські писанки виконувалися писачком із конусоподібною трубочкою.
Гончарство – обробка глини й виготовлення з неї різноманітного посуду, а також цегли, кахлів та іншої кераміки. Гончарні вироби на території України, що належали до трипільської культури, уже вражали вишуканістю форм і цікавим оздобленням. На ручному гончарному крузі, що з’явився на території України в II ст., з використанням спеціальної обпалювальної печі – горна – жителі Київської Русі, де гончарне ремесло досягло високого рівня розвитку, виготовляли переважну більшість керамічного посуду. У XIV–XV ст. в Україні почали застосовувати досконаліший та продуктивніший ножний круг.