Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України
- Автор: Садовничая Виктория Викторовна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7892-2, 978-966-14-7893-9
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України». Краткое содержание книги:
У другій половині XIX ст. лозоплетіння значного поширилося й розвинулося в Поліссі. Окрім названих виробів почали виготовляти дорожні кошики та козуби (своєрідні валізи), легкі дачні меблі, дитячі візки, іграшки тощо. Кору при цьому зазвичай знімали (біле плетіння). Залежно від потреб використовували круглі або стругані лозини чи розщеплені вздовж, у природному або пофарбованому вигляді. Почуття міри в доборі кольорової гами (переважали білий, рожевий, зелений кольори, іноді також використовували жовтий та фіолетовий) свідчило про вишуканість смаку ремісників.
Бондарство – деревообробний промисел, пов’язаний із виготовленням різних ємностей – діжок, барил, цебер тощо. Порівняно з теслярством та іншими деревообробними ремеслами бондарство в Україні поширилося пізніше, проте швидко дістало значного розвитку, особливо в Поліссі.
Українські бондарі добре розумілися на різних породах деревини й добирали їх окремо для кожного виробу. Зокрема, ємності, призначені для рідин, виготовляли з твердої деревини, зазвичай із дубу. Бондарські вироби були різноманітними. Це ремесло вимагало неабияких навичок і майстерності. Наприклад, прорізання пазів (так званих «уторів») у клепках для вставляння днищ було досить складною технічною операцією. Те саме можна сказати й про скріплювання клепок дерев’яними або залізними обручами. Окрім звичайного столярного інструменту бондарі використовували уторник (кривий струг), розміряч і шерхебель. Знали вони й основи геометрії: зокрема, радіус дна діжки обчислювали, ділячи величину її окружності на шість.
Поширення металевого посуду та начиння призвело до занепаду бондарства, хоча потреба в дерев’яних ємностях, що надають специфічного смаку солінням, медам, квасам, сокам та іншим напоям, залишається наразі незадоволеною.
Гутництво – це виготовлення скла і виробів із нього. Це ремесло розвинулося ще за часів Київської Русі. Найбільш поширене гутництво було в Чернігівському, Київському й Волинському Поліссі, оскільки для виготовлення скла був потрібен поташ, який добували, спалюючи деревину, а також кварцовий пісок, крейда й вапно, багаті поклади яких були на цій території. У XVI ст. на Слобожанщині, Поділлі, Буковині, а також у Поліссі й Галичині з’явилася значна кількість невеликих підприємств – гут, де виробляли скло. Ремісники-склярі виготовляли різноманітні сорти «простого», зеленого, синього й димчастого скла, а також кришталь, віконне й лампове скло, кухонний, горілчано-винний посуд (пляшки, баклаги, штофи, чарки, стакани), тарелі й тарілки, вази тощо. Виплавляли скло у спеціальних печах, що мали кілька вогнетривких посудин – донниць. Деякі вироби, особливо фігурний посуд у вигляді ведмедів, зайців, чоловічків тощо, розписували олійними фарбами.
…традиції виготовлення художнього скла донині зберігають у кількох містах України, зокрема в Києві та Львові, де працюють спеціальні фабрики? Гутництво існує як один із видів народного декоративно-ужиткового мистецтва. Водночас на місці деяких колишніх гут виникло сучасне скляне виробництво.
У XVIII – першій половині XIX ст. з’явилися поміщицькі й магнатські склоробні мануфактури й заводи, де працювали здебільшого наймані робітники. Зокрема, під впливом майстрів із Чехії та Богемії поширилася західноєвропейська технологія дуття (богемський кришталь). Склодуви прикрашали свої вироби гутним декором (скляними жгутами, стрічками тощо), розмальовували емалями й навіть золотом. Скляний посуд продавали в крамницях міст і містечок, і він поступово набув значного поширення в Україні. На середину XIX ст. гутництво, засноване на ручній праці, почало занепадати, оскільки було неспроможне конкурувати з великими механізованими підприємствами.
Стельмаство – деревообробний промисел, пов’язаний із виготовленням транспортних засобів: возів і саней, а також коліс, полоззя, дуг тощо. Окрім традиційного столярного інструменту стельмахи широко використовували коловоротку (зазвичай під час виготовлення округлих підпор). Матеріал для гнуття ободів, дуг і полоззя заздалегідь розпарювали в спеціальному приміщенні – парні. Воно являло собою невелику зрубну землянку з подвійними засипаними піском стінами, піччю, над якою було встановлено чан із водою, димарем, а також отвором для випускання пари. Існував і давніший різновид цього приміщення – так звана «суха парня» – неглибока яма з вогнищем, укрита дерном, на який клали дібраний для гнуття матеріал.