Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України
- Автор: Садовничая Виктория Викторовна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7892-2, 978-966-14-7893-9
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України». Краткое содержание книги:
Українські гончарі виробляли різноманітний посуд для приготування, зберігання й подання на стіл тих чи інших страв (горщики, миски й полумиски, глечики, макітри, гладишки, тикви, барильця, довжанки, баньки, куманці), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іграшки тощо. Розквіту гончарства на українських землях сприяли поклади високоякісних червоних, червоно-бурих та світло-сірих глин. Це зумовило виникнення осередків керамічного виробництва.
Посуд кожного району мав свої особливості, тому сформувалися різні оригінальні школи виготовлення та розпису кераміки. Ще в Середньовіччі одна з таких шкіл виникла в селі Опішня на Полтавщині. Одним із найбільших осередків традиційного гончарства Опішня залишилася дотепер. Наприкінці 80-х років XX ст. тут було створено Державний музей-заповідник українського гончарства, який нині перетворився на Всеукраїнський центр дослідження, збереження й популяризації гончарної спадщини України.
Ковальство – обробка металів способом гарячого кування. На території України це ремесло сформувалося ще в давньоруський період. З розвитком обробляння металів у XV–XVI ст. від ковальства відокремилися вужчі галузі: виготовлення голок, годинників, ювелірна справа (золотарство), осередками яких стали міста.
У XVIII–XIX ст. майже в кожному селі були (зазвичай на околиці) кузні – переважно зрубні, вкриті гонтом або дошками будівлі, у яких містилися горно, закріплене на вертикальній колоді кувадло, точило, корито з водою для гартування та охолодження виробів, підпора для підковування чобіт. Біля кузні влаштовували пристосування для шинування коліс, а також інколи стовп для прив’язування коней на час підковування. До традиційного інструменту коваля належали великі молоти та малі молотки, обценьки, рубила, пробійники тощо. Наприкінці XIX ст. з’явилися гайкові ключі, ключі для нанесення різьби, пили-ножівки, розточки, лещата, ножиці для металу тощо.
…в середньовічній Україні залізо виробляли з болотної руди? Це закарбувалося у відповідних назвах населених пунктів: Рудка, Рудки, Рудно, Рудавки тощо. Болотну руду виплавляли в дуже простий спосіб – у «димарках», біля яких будували кузні для виготовлення знарядь праці.
Золотарство – обробляння благородних металів: золота й срібла. На території України бере свій початок у ремісничому виробництві докиївської доби. У другій половині XVII–XVIII ст. золотарі виготовляли сережки, персні, каблучки, оправи для ікон тощо. Осередками золотарства були здебільшого великі міста – Київ, Чернігів, Харків, Львів, Ніжин, хоча працювали золотарі й по селах, особливо на Гуцульщині.
Давні ювеліри зазвичай самі виконували лиття благородних металів, використовуючи форми, виготовлені з глини та піску. Після охолодження металу форму розбивали й одержану річ остаточно оздоблювали рашпілями, різцями та іншим спеціальним інструментом. Для плавлення металу використовували хатню піч або маленьке горно, вогонь у якому роздмухували за допомогою мініатюрних міхів. Ремісники вміли зварювати окремі деталі й орнаментувати вироби, надаючи їм вишуканого зовнішнього вигляду.
З кінця XIX ст. золотарство в Україні почало занепадати, частково зберігаючись тільки в невеликих містечках та в карпатських селищах. Лише останнім часом воно почало відроджуватися.
Вичинка шкіри волів та коней, з якої шили взуття, була відома на наших землях під назвою чинбарство (на Західній Україні – гарбарство), вичинку шкур овець для одержання овчини називали кушнірством. У чинбарстві вирізнялося також лимарство – вичинка шкіри- напівфабрикату – так званої «сириці», яку використовували для виготовлення збруї та інших господарських предметів. Разом із шевським ремеслом (пошиттям взуття), кожухарством та шапкарством вони утворювали групу традиційних українських шкіряних промислів і ремесел.
Верхній одяг традиційно шили з овечої шкіри, а взуття – зі шкіри волів, коней і свиней. Зі шкіри цих тварин сільські умільці виготовляли й інші побутові та господарські речі. До XVIII ст. кушнірства й гарбарства (чинбарства) як окремих домашніх промислів не існувало: і кравці, і шевці самі вичиняли шкіру, з якої потім шили взуття, кожухи, шапки тощо. Найдавніший спосіб вичинки шкіри полягав у її вимочуванні в настої дерев’яної (переважно дубової) кори. Лише з 1878 р. почали обробляти шкіру за допомогою мінеральної солі.