Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України
- Автор: Садовничая Виктория Викторовна
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-14-7892-2, 978-966-14-7893-9
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України». Краткое содержание книги:
Традиції народного господарювання
Населення етнічної території України здавна займалося хліборобством. За часів трипільської культури, ще за 4000 років до нашої ери, вирощування злаків посідало чільне місце серед інших занять – мисливства, збиральництва, рибальства і навіть тваринництва. Сприятливі кліматичні умови, зручний ландшафт, родючі чорноземи спонукали до праці в полі.
Минали тисячоліття, відбувалися переселення давніх хліборобських племен, і все ж хто б не осідав на наших землях – неодмінно відновлювалися традиції вирощування злаків.
Дослідження знарядь хліборобства, які знайшли археологи, підтверджують, що український плуг походить від давньоруського. Застосовували в давньому хліборобстві також борони, волокуші, лопати тощо.
Відомості про хліборобство в Київській Русі збереглися в літописах. З них довідуємося, що наші предки сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, просо, гречку, горох, льон, бобові й коноплі.
Упродовж тисячоліть український селянин вирощував здебільшого зернові й лише почасти городні культури. Так велося до XVII–XVIII ст., коли на територію України було завезено кілька коренеплодів, зокрема картоплю. Саме ці культури порушили плекані протягом століть традиції хліборобства. Одначе кмітливі селяни зуміли налагодити «добрі стосунки» коренеплодів із зерновими й започаткувати своєрідні агрономічні традиції.
Тваринництво існувало в Україні з давніх-давен. Хліборобство не могло б успішно розвиватися, якби не були приручені тварини, що забезпечували жителів нашого краю молочними та м’ясними продуктами й були тягловою силою. Гарний урожай отримували, коли для посівних робіт було якісно підготовлено ґрунт. Без відповідних упряжних знарядь досягти цього було неможливо. Найпростіше рало, знайдене в степовому Подніпров’ї (курган «Висока могила»), археологи датують початком II тис. до н. е.
…віддавна в селянських родинах виховували особливо шанобливе ставлення до вола як основної тяглової сили? З волом ходили і в поле тягти плуг, і в ліс по дрова; на возі, запряженому волами, виряджали покійника в останню путь. Згідно з українськими народними прикметами, воли на подвір’ї – на добро й гаразди.
…в українській селянській родині завжди дбайливо ставилися до корови як годувальниці? Різними магічними засобами намагалися вберегти її від «лихого ока» та відьом, які могли «забрати» молоко. Тому виробилося чимало способів, які мали відвертати від корови біду.
Окремою галуззю тваринництва в Україні було вівчарство. Овець розводили з давніх-давен, оскільки вони забезпечували селян найнеобхіднішим: зі шкур і вовни виготовляли одяг; м’ясо й молоко були цінними продуктами; літування овець у кошарах на рільних землях сприяло вдобрюванню ґрунту тощо.
…кінь у господарстві був транспортною й тягловою силою? Його запрягали у віз чи сани, а здебільшого сідлали для верхової їзди. Історики вважають, що коней у давніх господарствах було небагато. За часів Київської Русі їхня кількість збільшилася, і відтоді функції вола й коня зрівнялися, про що, зокрема, свідчить однаковий штраф за крадіжку цих тварин.
Якщо велику рогату худобу або тільки на ніч заганяли в кошари чи загороди, або вона перебувала на віддалених пасовищах протягом усього літа, або корів залишали в селі, а воли й коні постійно літували на відведених пасовищах, то овець переважно тримали на віддалених пасовищах і лише в степовій зоні – випасали вдень.
Бджільництво належить до найдавніших занять українців. Про його поширеність свідчать збережені донині давні назви міст і селищ: Мединичі, Мединівка, Бортне, Бортники, Уборть тощо. Мед і віск завжди широко використовували в харчуванні, ними сплачували данину, їх продавали до Західної Європи.
Упродовж багатьох століть бджільництво пройшло кілька етапів розвитку. Початкове бджільництво було неорганізованим: в ущелинах скель і в лісових хащах наші далекі предки знаходили гнізда бджіл і найпростішими засобами добували так званий «дикий мед», винищуючи бджолині сім’ї. Надалі бджільництво розвивалося як лісовий промисел. Дикі бджоли роїлися природним чином у лісах, у дуплах дерев, які в народі називали бортями. Від цього найменування походить і назва промислу – бортництво. Такий спосіб медозбору також був неорганізованим, досить примітивним, складним і навіть хижацьким: знайшовши гніздо і прорубавши до нього отвір потрібної величини, люди повністю вибирали мед, а бджіл винищували. У XIV ст. розпочалося так зване одомашнене бджільництво.