Велика книга маленького українця. Захопливі розповіді з історії, природознавства та народознавства України

У народі вважають, що правильно утримувати пасіку людей навчили святі Зосима й Саватій. Саме за їх життя, у XV ст., крилаті трудівниці стали прихильнішими до людини і їх вдалося приручити. Тому не дивно, що на середньовічних українських іконах Зосима та Саватій зображені з різними тогочасними пасічними знаряддями: драбиною, мотузкою, навіть сокирою й ножем. Раніше біля входу на пасіку обов’язково встановлювали ікону із зображенням святих, а пасічник ніколи не починав свою працю, не помолившись.

Мисливство в Україні має давні й міцні традиції. У лісах водилося чимало дичини – вовки, ведмеді, вепри, олені, борсуки, лисиці, зайці, куниці тощо, а також нині вимерлі тури, дикі коні, зубри, лосі, різноманітне птаство – качки, гуси, куріпки, дрофи, у річках – видри й бобри. Полювання мало дві цілі: уберегти господарство від шкідників і поповнити запаси харчів і сировини для домашнього виробництва в умовах натурального господарства.

У сиву давнину на звірів найчастіше полювали колективно, застосовуючи для цього засідки, облави й переслідування. Зокрема, тварину заганяли на круті скелі, звідки вона падала вниз, в ущелину або до заздалегідь підготовленої ями-пастки, де здобич добивали камінням, кілками чи списами з крем’яними або кістяними наконечниками. Винайдення за часів мезоліту (середньої кам’яної доби) лука та стріл із крем’яними (кістяними) наконечниками дало змогу полювати на відстані. Поступово технічні засоби й методи мисливства вдосконалювалися. Середньовічне законодавство різко обмежило можливості селян займатися цим промислом. Запастися додатковим продовольством, хутром і шкурами вони могли лише нелегально, використовуючи для цього приховані від стороннього ока пастки. Натомість колективне мисливство було дозволене в певний період: задля розваги багатих землевласників і в разі облави на вовків та інших хижих звірів, котрі завдавали шкоди місцевому населенню.