Закоłот. Невимовні культи
- Автор: Кузнєцов Володимир
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-617-7585-20-5
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Закоłот. Невимовні культи». Краткое содержание книги:
Одвічна дилема Людини — який шлях є істинним? Per omnia saecula saeculorum, світ без кінця — чи Bellum omnium contra omnes, війна без кінця?
На материнському кораблі «Сінано» — найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот, кривавий та безжальний. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне — як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини, що вже стали наріжним каменем історії людства?
Матричний інтелект видав дозвіл ідентифікувати Переможця, щоб піднести моральний дух війська для завершального кидка.
Тож тепер пілот ошелешено намагався второпати, навіщо для штурму Дерінкую знадобився Вічний Переможець, щит від каосу, зброя останнього удару. Той, кого звільняють від окультних кайданів лише тоді, коли потрібен суто локальний, але гарантовано точний, смертельний удар? Кого він мав знищити тут, на самісінькому дні цих проклятих катакомб?
Сумніви розвіяло командування:
«Місце бою залишити. Пораненого й полонянку супроводити на рівень дванадцять до тимчасового центру операцій. Виконувати негайно».
Пілота цей наказ влаштовував. Сусідство з героєм найтемніших легенд Сторічної війни, безсмертним убивцею, який не розрізняє своїх та чужих, зовсім не заспокоювало. Відігнавши марсіянку, він переніс Зерваса, а разом із ним і наплічник, до кокпіта. Місця для «пасажира» там передбачено не було, але більшість пілотів, за домовленістю, змушували механіків переобладнати цей простір. Можливість транспортувати пораненого товариша не була обумовлена статутом, але вважалася неписаним правилом.
Діманті ж довелося їхати верхи на цефалотораксі, в бридких обіймах педипальп. Під грім пострілів атлах-нага відступила до транспортної шахти. Переможець докінчував свою брудну справу. Невідомо, чи знав він про вміст наплічника Діманти, а коли знав, то чому не став переслідувати її. А сама дівчина якщо й замислювалася про це, то на самісінькій межі скаламученої та виснаженої свідомості. В її голові, затьмарюючи всі інші, билася одна думка.
Життя, яким вона його знала та розуміла, вже закінчилося.
— Виходить, се ти мене витягла? — голос звучав майже природно. Майже.
Діманта підвела на гостя погляд. Присадкуватий і м’язистий, наче важкоатлет, пілот переступив поріг її кімнати й зупинився навпроти. Невеличка квартира, яку дівчина раніше ділила з матір’ю, була для нього чимось неймовірно дивним. Зовнішній простір площею три на чотири кроки: двері, стійка для взуття, трохи далі — побутовий фабрикатор, маленькі полиці з усіляким дріб’язком — обереги, домашні прикраси, стереографії. Внутрішній простір, як і в усіх — на півметра вище, відділений кварцовим стелажем. На стелажі — знов обереги та стереографічні зображення, поряд із ними — кількадесят книжок, рідкокристалічний друк на полімері. Два вмонтовані в стіни кофіни для сну, між ними фреска, вигадливе мереживо асемічних символів. Серце дому, його вузол єднання з містом і світом.
Пілот дещо збентежився, не дочекавшись відповіді. Діманта дивилася на нього широко розплющеними очима, блідими майже до безбарвності. Подумки він зауважив, що попри велетенський зріст і майже дистрофічну сухорлявість дівчина була не такою вже й страшною. Напевне, навіть милою.
— Ти врятувала мені життя, — промовив він. — Ще й двічі.
За стіною-вікном публічний простір житлового кварталу здавався Діманті мертвотно порожнім. Наче це місце було вбито. Але ж ні — скляними мостами ходили люди. Не тільки террани, але й марсіани… хоч як мало їх було. Певно, заледве десята частка того натовпу, до якого вона звикла. І мовчання. Вони рухалися квапливо, не підводячи очей, не затримуючись, не вітаючись. Чи так було в інших кварталах, Діманта не знала. Їм було заборонено залишати свої квартали. Підземне місто раптом виявилося дуже зручною в’язницею. Дуже легко було там утримувати його мешканців, легко стежити…
— Ти дякуєш, що врятувала тебе від твого ж таки союзника? — спитала вона нарешті.
— Не зовсім так, — радий тому, що розмова зрушила з мертвої точки, відгукнувся терранин. — Се радше зброя. Знаряддя. Він моцний, але не здатний вирізняти своїх та чужих. Якби не ти, він би оклигав і добив мене. Альбо нас обох.
Він на мить замовк.
— Ти тягла мене метрів п’ятдесят по тих руїнах. А я, мабуть, важу вдвічі більше за тебе.