Закоłот. Невимовні культи

Постріли оглушливо, наче грім, пролунали в тиші зали. Діманта затулила вуха — з них знову пішла кров, бо цей звук лунав не лише фізично, він резонував у ефірі, змушуючи аватар здригатися від самого лише факту агресії, спрямованої на нього.

Важкі кулі вдарили у сферу чорноти, вириваючи звідти величезні шматки, що розчинялися в просторі-часі, утворюючи збурення, від якого тріскалися стіни й падали стелажі. Понівечені стільники посипалися на дівчину, яка спромоглася лише прикрити голову руками. Ошелешена, пригнічена, вона просто не розуміла, що їй робити. Жах побаченого сковував, поглинав Діманту. А над нею в згасаючих вогнях розпрямилася позбавлена кокона фігура Зачаєного-у-Темряві. Палаючий хвіст шмагав повітря, скорчені кінцівки розігнулися. Він важко впав на підлогу, на дрібні скалки потрощивши масивні базальтові плити. Темний силует промайнув повз нього, кинувши довгу тінь на велетенське тіло. Діманті здалося, що то марсіанин, але попри відповідний зріст він був занадто кремезний…

Зачаєний-у-Темряві вдарив — від широкого змаху зрушила темна хвиля, руйнівна та нездоланна, що все змітала на своєму шляху. Але постать наче пройшла крізь неї, зникла з того місця, де щойно була, і з’явилася на декілька кроків попереду, просто у повітрі.

Гримнув новий постріл.

Никон завмер, вражений цим видовищем. Йому доводилося бачити, як подібні трюки витворяють мі-го та б’якхі, але ніколи навіть не уявляв, що на таке спроможна людина. І постріл… він звучав геть інакше, ніж у штатних пістолетів. Набагато гучніше, супроводжуваний коротким металевим клацанням. Механічна зброя.

«Коли від тебе чекають технічності, роби грубо, — чомусь пригадалися невідомо ким сказані слова. — А ми дуже технічні хлопаки».

Постріл мав влучити. Знову закричала марсіянка — так, наче то в неї увігнали кулю. Але монстр, здається, не відчув нічого — тінь лише трохи здригнулася, та наче повітря пішло хвилями, як під час спеки. Никон поліз між понівечених стелажів і уламків каміння не розбираючи дороги. Він бачив вихід і прагнув якомога швидше його дістатися. В нього є та клята банка, каос її жери, і це єдиний шанс не потрапити в біореактор за втрату бойової машини та повернення живим. Тут б’ються дорослі хлопчики, такому як він годі й потикатися… треба знайти когось зі свого підрозділу, щоб узяв із собою до кокпіта.

Сторічна війна закінчилася п’ятдесят років тому, та й до того зо два десятиріччя була радше полюванням на відьом, бо перемогу над грибами з Югготу люди здобули вже з поверненням Місяця, звідки останні мі-го відступили після дворічної блокади. Тож Никон, як і всі на початку Реконкісти, був дитям мирних часів. Проте він знав, що війна ніколи не закінчується — лише дещо змінює хід. Сторічна завершилася, Реконкіста лише мала розпочатися, але для того людство мало підготуватися. Очистити себе, здерти увесь застарілий бруд, місцями хай навіть разом зі шкірою, до крові. Тільки от тепер йому, Никону, судилося стати тією брудною шкірою.