Закоłот. Невимовні культи
- Автор: Кузнєцов Володимир
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-617-7585-20-5
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Закоłот. Невимовні культи». Краткое содержание книги:
Одвічна дилема Людини — який шлях є істинним? Per omnia saecula saeculorum, світ без кінця — чи Bellum omnium contra omnes, війна без кінця?
На материнському кораблі «Сінано» — найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот, кривавий та безжальний. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне — як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини, що вже стали наріжним каменем історії людства?
І знов удар подолав відстань між супротивниками швидше, ніж інтерфейс визначив його можливість. Чорна пляма виросла просто там, де тільки-но стояв арахнід. Лише неймовірна швидкість реакції на загрозу дозволила машині частково покинути зону дії. Три її лапи було дезінтегровано, лишивши лише короткі обрубки. Майже позбавлена опори атлах-нага ще кілька мікросекунд балансувала на одній. Та перш ніж вона впала…
Вони атакували водночас. Збитий та засліплений критичними пошкодженнями інтерфейс відреагував на команду пілота ґлитчем — гармата випустила стінобитний заряд, вдаривши у склепіння над рухливою чорнотою. Потужний вибух осяяв простір, запаливши базальт стелі. Тим часом новий постріл дістав арахніда, спаливши чорним вогнем його цефалоторакс. Розкрившись, черево виблювало пілота, а за мить, скорчене, розчинилось у полум’ї.
Але сліпуча заграва від вибуху якимось чином розідрала чорноту, перетворивши її на хаотичні, метушливі шматки, крізь які можна було розгледіти велетенську постать. Наче в невидимому коконі, вона крутилася й вигиналась у сфері, межі якої визначалися рештками абсолютної пітьми. Жах, який Дімана відчувала раніше, тепер здавався блідою тінню, бо тепер, лише кинувши в бік монстра необережний погляд, можна було втратити здоровий глузд. Вона не дивилася. І без того вона зрозуміла, що це. Діманта побігла до останків арахніда. Там був, мав бути її рюкзак. Ошелешена, вона застигла перед тим, що залишилося від атлах-наги — чорними покрученими уламками, з яких зараз можна було зібрати хіба дитячу забавку.
Вогонь поглинав камінь і хітин, проїдав склепіння зали. Рухливі тіні від танцюючого аватару падали на підлогу — і навіть тих примарних образів було достатньо, щоб скувати дівчину нездоланним жахом. Але гіркота втрати тримала її розум в цілісності, замикала його на собі, і власне «Я» ставало центром особистого мікрокосму, не дозволяючи втручатися в нього потойбічним сутностям.
Тим часом Никон вивернувся з купи уламків, куди його відкинула катапульта, і поповз між стелажами, намагаючись заховатися. Тільки через декілька секунд він зрозумів, що монстр не атакує, бо не бачить його. Вибух термобаричного заряду через інтенсивність спалаху частково пошкодив захисне поле, а енергії, що пройшла крізь нього, виявилося достатньо для чогось на кшталт легкої контузії.
Наплічник марсіянки теліпався в Никона на плечі — він цілком підсвідомо просунув руку в лямку, коли повернувся до кокпіта. Іронія — загубити атлах-нагу, але врятувати бляшанку з мозком пращура-ветерана. Навряд це допоможе йому вижити…
Нейрокомір частково зберігав зв’язок з бойовим інтерфейсом, хоча функціонал із загибеллю арахніда був майже ніякий. Тепер штучний інтелект спокійно повідомив Никонові те, що не давала йому відчути потужна нейрохімічна блокада. Разом із атлах-нагою пілот позбувся ока та м’яких тканин майже на половині обличчя.
— Повзучий каос би тя трафив… — вилаявся він, зводячи єдине око на почвару, що ширяла вгорі.
Рух тої вже не був таким скаженим, поступово вона наче вгамовувалася у своїй сфері з шматків абсолютно чорного тіла. Тепер її можна було роздивитися краще, хоча від цього починало немов засмоктувати крізь тканину буття, виштовхувати за межі причинно-наслідкових зв’язків, викручувати та знеформлювати…
Схожа на жахливого зародка істота мала майже людиноподібну постать — якщо те жахливе з’єднання фрагментів лискучої чорноти можна було назвати постаттю. Вона мала дві руки й дві ноги та загалом майже зберігала дзеркальну симетрію, притаманну людині. Але окремі частини тіла вибивалися із загального образу, наче її збирали наспіх і різні руки. Ліва нога мала більше суглобів, ніж права, і деякі з них вигиналися в інший бік; одна з рук була значно довша за другу; хребет весь покручений і немов переламаний. Замість голови був довгий, схожий на велетенську аскариду хвіст, що пульсував і світився кольором, який око вперто відмовлялося ідентифікувати.