Закоłот. Невимовні культи

А якщо була кішка, то був і той, хто давав Кассандрі щодо неї поради. Голос був… але чий? Хтось знайшов її та наказав рушити до сектору тринадцять, до сингулярного реактора. Він попередив, що вона має когось випередити на цьому шляху, і сказав, що не має боятися, бо в неї є захисник. Хто саме мав захистити Кассандру? Від чого? Чи той поранений штурмовик і був захисником? Якщо так, то куди він подівся? Безліч питань — і жодної відповіді. Від моменту пробудження вона рухалася радше інстинктивно, лише реагуючи на безпосередні загрози. Тепер, схоже, настав час зупинитися та розібратися з тим, що відбувається навколо.

Вона розвернулася й, намагаючись не тривожити поранене плече, плавними напівкроками-напівстрибками повернулася до розтрощеної вагонетки. Обезголовлене тіло лежало там, де й мало лежати. Кассандра зупинилася над ним, роздивляючись. Воно більше не горіло. Але, дивним чином, не виглядало спаленим трупом. У густій темряві тунелю важко було розгледіти, але тепер опіки здавалися зовсім не такими страхітливими, як вони відбилися в пам’яті Кассандри. Нахилившись, вона торкнулася тіла. Воно виявилося досить м’яким і пружним як для обвуглених решток. Однострій під пальцями був ламкий та шорсткий, з очевидними слідами вогню, проте — як і мало бути — структура карбоново-полімерної фібри під дією вогню не була цілком зруйнована. Забувши про страх та бридливість, Кассандра обмацала тулуб і кінцівки мерця. Усюди відчуття були досить схожими. Загиблий потрапив у вогонь, але не помер і навіть не отримав значних опіків. Поза сумнівом, вбив його саме постріл штурмовика.

Вона сиділа поряд із трупом, злегка торкаючись попеченого плеча, за яке він ухопив її всього кільканадцять хвилин тому. В цьому місці шлейка комбінезона прогоріла й сплавилася зі шкірою, досі спричиняючи неймовірний біль при кожному, навіть найменшому, русі. М’ясо, здавалося, обвуглилося аж до кісток. Наочний доказ того, що тіло поряд нещодавно було живим пальником.

І тоді вона знов почула якийсь шум.

Щось рухалося тунелем, наче з великої ємності сипалося дрібне, потрощене сміття, сотні й тисячі уламків, створюючи багатоголосий шурхіт, який щосекунди гучнішав. І було щось іще, майже нечутне в цьому гаморі. Наче тривожна, зловісна мелодія, атональна й аритмічна, нерозбірлива, але вловлювана настільки чітко, що неможливо було переконати себе в тому, що вона лише вчувається, що це випадковий акустичний збій. Бо насправді вона була не самим лише звуком… Кассандра завмерла, дослухаючись. Вона впізнала цей звук — і ледь не знепритомніла від жаху та слабкості, що враз охопили її. Насилу звівшись на рівні, побігла. Незграбно злітала, падала, втрачаючи рівновагу, повзла, підводячись на ходу, хапалася за якісь виступи та вирвані труби, відштовхувалась від стін, скакала, наче м’ячик, закинутий у пінбольний лабіринт…