Закоłот. Невимовні культи

І тоді рештки, просочені кров’ю обладунків, змішаною з кров’ю людини, заворушилися. І Никон, і Діманта бачили це. Уламки та скалки відпадали від вкритого темною рідиною тіла. Звичайний землянин, трохи вищий за Никона, не надто м’язистий, жилавий, з тонкою борідкою. Він підвівся, знайшов під ногами револьвер і рушив на монстра — так упевнено й спокійно, наче перед ним був не жахливий велет, а суперник, рівний чи навіть слабший за нього. Зблиснув у лівій очниці чорний камінь, відбив гаснучі руді сполохи. Пальці висмикували важкі бронзові гільзи, які із дзенькотом падали на вкриту горілими уламками підлогу. Він вистрілив, коли до Зачаєного було не більше двадцяти кроків.

Раптом Діманта стрепенулася, вхопила Никона за руку.

— У нього нічого не вийде. Тепер я бачу… Це по нього прийшов Зачаєний, по нього. Зупинити. То ти маєш допомогти своєму богові. А я допоможу тобі.

— Ти? — від несподіванки Никон закліпав очима, і одне, вигоріле, засвербіло, засмикалося, наче там прийшли в рух пошкоджені механізми. — Навіщо?

— Не знаю. Бо так треба. Бо я можу. Бо тепер я можу. Дай.

Вона вказала на ножа в піхвах. Майже несамохіть подав їй. Діманта зашаруділа руками по уламках, витягла довгу скляну скалку.

— Не заважай.

Віддай свою руку.

Коли вона почала виводити першу лінію скляним уламком по пласталі, коли за вістрям лишився м’яко сяючий слід, Зачаєний звівся на повний зріст. Від кожної кулі, що входила в нього, зала здригалася, наче від потужного вибуху. Голова-хвіст звивався у корчах, та лапи неспинно тяглися до ворога. Їх охопило примарне мерехтливе сяйво, щомиті посилюючись.

Лінії химерно спліталися, Никон дивився, але не міг осягнути розумом того, що бачив. Його наче замкнуло у самому собі.

Останні два постріли влучили у ліве коліно монстра. Той хитнувся, повалився вперед, викинув перед собою лапи, вхопивши супротивника. Діманта відкинула скалку і вклала ножа в руку Никона.

— Бий.

Маленький шматок штампованої пласталі здавався важчим за атлах-нагу. Стискаючи його в долоні, Никон покрокував до чудовиська — спочатку човгаючи, невпевнено, але з кожним кроком швидше й швидше. Слабка гравітація підкидала його, в якийсь момент кроки стали стрибками, усе довшими і довшими. Останній закинув його просто на спину монстрові. Жахливе тіло, наче створене з живих уламків прадавньої пітьми, вібрувало під ним, вивергало випари, від яких, здавалося, зупиняється серце й вигорає мозок. І він помер там, на спині чудовиська, сто разів поспіль: від отрути, від жахливого удару хвостом, від лапи, що змела його, розчавивши, провалившись у розколини на цьому огидному тілі. Він стояв навколішки, спираючись однією рукою, а другу заніс для удару. Стояв, а крізь нього дув жахливий вітер, вітер потойбіччя, чорне черво наче повзло по всьому його тілу.