Закоłот. Невимовні культи

— Ти навіть не знаєш, хто то був, — промовила вона ледь стримуючись. — Ти нічого не знаєш…

— Никон Зервас.

Вона здивовано поглянула на нього.

— Це моє ім’я. А коли ти кажеш «ти нічого не знаєш», треба обов’язково додати ім’я. Інакше не спрацює.

Вона мовчки дивилася на нього. А він подумав, що землянка на се відповіла б щось на кшталт «Бовдур!» Грайливо або саркастично — вже залежало від її настрою, але неодмінно сказала б. Марсіянка промовчала.

— Знаєш, саме це я тобі сказав.

— Коли?

— Коли ми тільки зустрілися. Коли я вийшов з атлах-наги. Досі не звикну, що ви тут не розумієте високої мови. Хоча і в нас її небагато хто розуміє.

— Високої мови?

— Трьох, якщо точніше. Державні мови Старої Імперії. В Темні віки гриби забороняли їх, підчищали всі медійні зразки, тож відродження стало ознакою… ем… людяності, чи що… — він замовк, збентежений застиглим виразом обличчя Діманти. — Забий. Я можу зайти? Ну, себто піднятися на осей приступок? — він вказав на межу внутрішнього простору.

— Так.

Він сів на нього і почав морочитися з високими чобітьми на пневматичних клямках. Майже хвилину він був повернутий спиною до Діманти — і цей відтинок часу знервував обох. Несподівано, але для кожного це було своєрідним виявом довіри до свого візаві. І обоє, розуміючи, що дають, не зрозуміли, що отримують.

Він важко крокував по синтетичному ворсу підлоги, оглядаючи чуже житло.

— З тобою ще хтось живе? — спитав він.

Діманта відповіла не одразу.

— Мати, — врешті промовила дівчина. — Але я не бачила їх з дня… як усе розпочалося.

— Я можу спробувати дізнатися про неї.

— Добре.

І знов обох спантеличила ця розмова. Діманта не розуміла, навіщо зазначати саму можливість, а не намір чи вже результат; Никон — чому вона сприйняла його слова як факт, а не підтвердила, що це насправді треба зробити.

Низькі плетені крісла нагадували глибокі тарілки, наповнені подушками-суфле. Терранин марно намагався там влаштуватися — він був занадто важкий і занадто короткий для таких крісел. Врешті, витягнувши одну подушку на підлогу, він сів просто на неї.

— А де ви тут обідаєте? — спитав він, оглядаючи внутрішній простір, де заледве могли розвернутися двоє. — Чи ви вдома взагалі не їсте?

— Ми їмо де забажаємо. Вдома також, — з певним здивування Діманта помітила, що ця гра їй навіть подобається. Вона захотіла спитати щось про побут та устрій на Террі, але нічого не спадало на думку.

— Де ж ваш посуд? — Никон зазирнув за стелаж, оглядаючи решту квартири.

— Тобто?

— Посуд, — повторив Никон, ніби це було загальнозрозумілим. — Де ви зберігаєте посуд, з якого ви їсте й п’єте?

Дівчина, вирішивши, що пояснення потребуватиме більше часу та зусиль, підвелася й підійшла до фабрикатора. Декількома короткими розчерками активувала прилад. Минуло близька трьох хвилин, коли вона повернулася з двома невеликими горнятками та якимись маленькими білими кульками. Никон узяв у неї одне з горняток, оглянув. Воно було тонким і легким, але форму тримало міцно.