Закоłот. Невимовні культи
- Автор: Кузнєцов Володимир
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-617-7585-20-5
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Закоłот. Невимовні культи». Краткое содержание книги:
Одвічна дилема Людини — який шлях є істинним? Per omnia saecula saeculorum, світ без кінця — чи Bellum omnium contra omnes, війна без кінця?
На материнському кораблі «Сінано» — найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот, кривавий та безжальний. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне — як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини, що вже стали наріжним каменем історії людства?
— А якщо ви не впораєтеся? Це нова для вас планета, — опанувавши себе, спитала вона.
— Не настільки, — зневажливо мотнув головою Никон. — Не забувай, мі-го були й у нас, на Землі. І так само як ви, ми прожили під їхньою владою більше тисячі років, лише півсторіччя тому здобувши свободу. Ще живі ті, хто пам’ятає їхню владу. І залишків їхніх технологій, досконало препарованих та вивчених, у нас не бракує. Шкода тільки, що той банк було зруйновано… судячи з твого пращура, він міг би багато нам розповісти…
Вони завмерли, обоє збагнувши справжній сенс сказаного. І Никон, і Діманта чудово усвідомлювали, що зруйнували інфо-храм не мі-го, а люди, для яких це було так важливо, що вони навіть використали свою ультимативну зброю. Для Діманти це було цілком зрозуміло, для Никона ж лише утворювало чергову «подвійну картину», коли дві, наче, протилежні реальності існували одночасно, відносно одних і тих самих подій.
Саме через те, що він був присутній під час руйнування інфо-храму, Никон і став лицарем. Саме тому він був комісований з флоту і отримав титул і володіння на Марсі, які прив’яжуть його до червоної планети до кінця життя. Його можна було б просто ліквідувати, гарантуючи мовчання… Але він, як і Діманта, зустрівся з Переможцем і пережив цю зустріч. Вважалося, що шкодити таким було хоч і непрямим, але нехтуванням волі самого Ґаґантхоа, яку той висловив через свій аватар гніву. Забобони, що панували на флоті ледь не на рівні офіційних правил, врятували Никона та Діманту — хоч остання про це навіть не здогадувалася.
— Як один із перших братів ордену, я можу обирати володіння. Вільних нині достатньо. І… — він зробив паузу, наче набираючись духу — …я не житиму в підземеллі. Щойно будуть завершені перевірки та буде виконаний ремонт мого маєтку… ми оселимось у Танжері.
Діманта покірно кивнула. Якщо це коротке, мовби випадкове «ми» й здивувало її, то не надто. Це вже не мало значення, бо перші завитки цієї лінії вона накреслила ще в Інфо-храмі Зоряної Мудрості, і тепер змінити начерк асемічної руни було неможливо.
«Моя чеснота є вірність, — повторила вона собі. — Заради неї Бог тисячі масок однією своєю рукою допоміг мені вразити іншу. Моя чеснота — таємне служіння Повзучому Хаосу Н’ярлатотепові…»
Никон провадив далі, але Діманта вже не дослухалася.
— Я завжди хотіла жити в Танжері, — мовила вона, коли співбесідник на якусь мить замовк. — Але сподіваюсь, що до нашого переїзду ти знайдеш і повернеш мою матір.
175 GES (1440 NMA)
- Війна квітів -
Схожий на механічну ляльку, в якої закінчується накрут, він зробив ще кроків десять, після чого закляк в незакінченому русі — статична стереограма на тьмяному тлі. Понівечені обладунки стиха дзижчали, патьоки барнавого слизу пульсуючими поштовхами витікали з жахливих розривів. Здавалося, що людина всередині ще бореться, намагається зрушити омертвілу броню з місця. Даремно. Тьмяно мерехтіли з-під відірваних пластин сигіли, втрачаючи закладену в них силу; в оголених нутрощах скафандра спалахували й згасали жаринки.
І в цій машинній агонії велетенська постать наче ставала прозорою, ефемерною. Кассандрі, що трималася дещо позаду, здавалося, що це й справді лише стереограма. Затримати на ній погляд було майже фізично неможливо — починало паморочитися в голові, а очні яблука ставали важкими й гарячими. Натужне дихання пораненого корабля ставало лунким, всепоглинальним. Стогони, скрегіт та шипіння наче всотувалися самим повітрям, роблячи його непридатним для дихання. Можливо, саме так воно й було, але щоб переконатися в цьому, потрібен був візор з працюючим інтерфейсом — а він залишився позаду разом із шоломом. Кассандра не знала, чи повітря, яке вона вдихала, не було токсичним. Може, це все було лише галюцинацією: й застиглий велет, і безкінечний тунель монорейки…
Вона знов кинула оком на довгу пласталеву смугу, що йшла під склепінням. Внутрішній транспорт на кораблі… Це й досі дивувало її. Кассандра десь чула, що «Сінано» був не тільки найстарішим, але й найбільшим з кораблів Об’єднаного флоту. Його подовжня вісь мала понад два кілометри завдовжки. «Сінано» був настільки величезний, що за Нової Імперії не було збудовано жодного корабля подібних розмірів. Подейкували, що від початку він не був таким велетенським, що це мі-го перебудували його, коли він був їхньою орбітальною платформою на високій орбіті Землі. Як після того людські конструктори знов перетворили його на міжпланетний корабель та як він узагалі пережив Темні віки — заледве не сімсот марсіанських років безперервної служби — Кассандра й гадки не мала. Він був одним із десяти материнських кораблів Об’єднаного Флоту, атож — одним із наріжних каменів Нової Імперії.