Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

Навесні 1932 року декілька високопоставлених українських комуністів нарешті зібралися з духом і закликали до різкої зміни політики. У лютому «старий більшовик» Григорій Петровський, на той час член Політбюро ЦК КП(б)У та голова ВУЦВК, котрий перебував у партії ще з дореволюційних часів, написав короткого листа своїм колегам. Він не шукав «стрілочника» для пояснення ситуації, що склалася, і не розглядав голод як «тимчасове» або вигадане явище. Замість цього він зауважив відсутність їжі «не лише в селах, а й у робітничих містах» по всій Україні, у Київській і Вінницькій областях, а також в Одесі, Дніпропетровську та Харкові.

Петровський запропонував такі дії: написати листа до Центрального Комітету ВКП(б), в якому докладно розповісти про «гостру нестачу продовольства для населення та кормів для худоби»; попросити призупинити заготівлю зерна в Україні та «згідно із законом відновити вільний обмін товарами»; запросити Червоний Хрест та інші організації з надання допомоги, які б об’єднали свої ресурси, як це було в 1921 році, і врятували людей у найбільш по-страждалих районах, особливо це стосувалося дітей; мобілізувати організації в межах республіки для допомоги районам, які потерпали від голоду. Він прямо заявив, що радянська держава навіть не повинна сподіватися взагалі будь-що зібрати в Україні в 1932 році. Для того, щоб прогодувати голодних українських селян, будь-який врожай їжі повинен залишатися всередині республіки.[577]

Інші українські партійні керівники відгукнулися на заклик Петровського. У березні, змінивши свої попередні заяви, партійні очільники раптово наказали зверхникам на місцях припинити хлібозаготівлі. Незважаючи на невиконання весняних планів, селяни мали переключитися на посівну.[578] Заохочені такими заявами згори, деякі українські посадовці нижчого рівня відмовлялися постачати зерно до інших республік та інших державних установ. Один посадовець, якого попросили відправити 1000 тонн зерна на Урал, написав у відповідь, що це «неможливо». Також було відмовлено в запиті на відправлення бобів та гороху.[579]

Наступні обговорення — у самому Кремлі, всередині КП(б)У в Харкові, а також між Москвою та Харковом — були дещо розмитими й обережними, скорше навіть заплутаними й суперечливими. Ймовірність широкомасштабного голоду добре усвідомлювали всі сторони. Проте знову ж таки, усі також розуміли особисту відповідальність Сталіна за політику колективізації, яку він задумав і обстоював, підтримував і захищав. Відкрито йому протистояти, вже не кажучи про те, що це відразу було приречено на поразку, означало критикувати самого лідера. Усі знали, що надання продовольчої допомоги Україні було б мовчазним визнанням поразки політики Сталіна. Проте всі також розуміли, що якщо забрати в українських селян усе зерно і змусити засіяти останнє, це призведе до справжньої катастрофи.