Червоний Голод. Війна Сталіна проти України
- Автор: Аппельбаум Энн
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: HREC PRESS
- ISBN: 978-966-97606-4-7
- Переводчик: Дарія Маттінґлі
- Жанр: История
Электронная книга - «Червоний Голод. Війна Сталіна проти України». Краткое содержание книги:
Відчуття наближення кризи також вплинуло на іноземців, які жили в Україні. Польський консул у Києві звернувся до Варшави з власними спостереженнями про «серйозну нестачу їжі» в багатьох селах. Він бачив людей, котрі падали від голоду на вулицях у Вінниці та Умані.[573] Німецький консул повідомив, що отримав багато звернень від представників німецької меншини з проханням визнати їх громадянами Німеччини, що дало б їм змогу емігрувати: «Хліба не вистачає, селяни знову змушені їсти жахливі сурогати... напівголодні колгоспники та робітники, чий раціон також недостатній, просять їжі».[574]
Враховуючи масштаби нестачі продовольства, було зовсім недивно, що цієї весни (аналогічно як і в 1921 році) селяни відмовлялися сіяти: якщо вони посіють останнє зерно, то їм нічого буде їсти, а все, що виросте, все конфіскує держава. У квітні 1932 року ОГПУ забило на сполох: понад 40 тисяч господарств взагалі не збиралися нічого вирощувати.[575] Оскільки голод продовжував ширитися, багато людей ставало занадто знесиленими, щоб працювати в полі. Незасіяні поля не були таємницею: «Вісті ВУЦВК», головна газета українського республіканського уряду, відкрито повідомляла, що навесні засіяли лише дві третини українських полів.[576]
Жоден сторонній спостерігач на той момент не міг би повірити в те, що Україна цього року зможе виконати призначені Москвою плани хлібозаготівель. Постачання продовольства помітно зменшувалося. Експортні квоти зерна не виконувалися. І сила-силенна людей мали залишитися без їжі.
Навесні 1932 року декілька високопоставлених українських комуністів нарешті зібралися з духом і закликали до різкої зміни політики. У лютому «старий більшовик» Григорій Петровський, на той час член Політбюро ЦК КП(б)У та голова ВУЦВК, котрий перебував у партії ще з дореволюційних часів, написав короткого листа своїм колегам. Він не шукав «стрілочника» для пояснення ситуації, що склалася, і не розглядав голод як «тимчасове» або вигадане явище. Замість цього він зауважив відсутність їжі «не лише в селах, а й у робітничих містах» по всій Україні, у Київській і Вінницькій областях, а також в Одесі, Дніпропетровську та Харкові.
Петровський запропонував такі дії: написати листа до Центрального Комітету ВКП(б), в якому докладно розповісти про «гостру нестачу продовольства для населення та кормів для худоби»; попросити призупинити заготівлю зерна в Україні та «згідно із законом відновити вільний обмін товарами»; запросити Червоний Хрест та інші організації з надання допомоги, які б об’єднали свої ресурси, як це було в 1921 році, і врятували людей у найбільш по-страждалих районах, особливо це стосувалося дітей; мобілізувати організації в межах республіки для допомоги районам, які потерпали від голоду. Він прямо заявив, що радянська держава навіть не повинна сподіватися взагалі будь-що зібрати в Україні в 1932 році. Для того, щоб прогодувати голодних українських селян, будь-який врожай їжі повинен залишатися всередині республіки.[577]
Інші українські партійні керівники відгукнулися на заклик Петровського. У березні, змінивши свої попередні заяви, партійні очільники раптово наказали зверхникам на місцях припинити хлібозаготівлі. Незважаючи на невиконання весняних планів, селяни мали переключитися на посівну.[578] Заохочені такими заявами згори, деякі українські посадовці нижчого рівня відмовлялися постачати зерно до інших республік та інших державних установ. Один посадовець, якого попросили відправити 1000 тонн зерна на Урал, написав у відповідь, що це «неможливо». Також було відмовлено в запиті на відправлення бобів та гороху.[579]
Наступні обговорення — у самому Кремлі, всередині КП(б)У в Харкові, а також між Москвою та Харковом — були дещо розмитими й обережними, скорше навіть заплутаними й суперечливими. Ймовірність широкомасштабного голоду добре усвідомлювали всі сторони. Проте знову ж таки, усі також розуміли особисту відповідальність Сталіна за політику колективізації, яку він задумав і обстоював, підтримував і захищав. Відкрито йому протистояти, вже не кажучи про те, що це відразу було приречено на поразку, означало критикувати самого лідера. Усі знали, що надання продовольчої допомоги Україні було б мовчазним визнанням поразки політики Сталіна. Проте всі також розуміли, що якщо забрати в українських селян усе зерно і змусити засіяти останнє, це призведе до справжньої катастрофи.
573
Bojko and Bednarek, Holodomor, 111–12.
574
Dmytro Zlepko, Der Ukrainische Hunger-Holocaust: Stalins verschwiegener Volkermord 1932/33 an 7 Millionen ukrainischen Bauern im Spiegel ge-heimgehaltener Akten des deutschen Auswartigen Amtes: eine Dokumenta-tion (Sonnenúhclass="underline" Verlag Helmut Wild, 1988), 95–7.
575
ЦА ФСБ РФ, 2/11/1449 (1932), 144–6, в кн. Данилов та ін„ ред., Трагедия советской деревни, том 3, 361–2.
576
“Досвід Проскурівщини і Козятинщини в боротьбі за цукровий буряк”, Вісті ВУЦВК, (Харків, 6 червня 1932), в кн. Василь Марочко, Ольга Мовчан, Голодомор 1932–1933 років в Україні: хроніка (Київ: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2008), 87.
577
ЦДАГОУ, 1/20/5255 (1932), 4, в кн. Пиріг, упоряд., Голодомор, 70.
578
ЦДАГОУ 1/6/8 (1932), 203–4, в кн. Голодомор, 92–3.
579
Сергійчук та ін., упоряд., Український хліб на експорт, 78–81.