Коротка історія семи вбивств

Баррі Діфлоріо

ойно в Ірані стався вибух лайна. Ну, вибухнуло ще в січні, але наслідки доходять до нас лише тепер. Лайно вибухає по всьому світу. «Хаос і розбрід, розбрід і хаос», — повторюю я раз по раз, ніби ці слова мають між собою щось спільне: Содом і Гоморра, Гоморра і Содом. Всі ці сімейні знімки подорожують у моїй валізі — не в портфелі; з портфеля цю течку треба вийняти й віддати Селлі на знищення, але ж можна спочатку зробити кілька знімків? Господи Ісусе, мені здається, я підчепив щось на зразок лихоманки Ніксона. Я так часто повторюю людям, що життя не подібне на довбану бондіану, що часом випускаю з поля зору, що це все ж не так. Саме бондіана, та ще й яка! Чого мені іноді справді хочеться, то це відкинутись у кріслі, зняти взуття та шкарпетки й поміркувати, де лайно вибухне наступного разу. Тим часом воно, правда, іншого різновиду, рвонуло в Югославії. І хлопця з НАТО воно застало зненацька. Чільник найкрутішого у світі ЦРУ — а от не знав.

Ліндон Вольфсбрикер. Ім’я, над яким дуже довго сушить голову старше покоління: що це за постать, де взялася і що їй передувало? Вольфсбрикер. Справді, звучить як стереотип, який так і тягне назвати нацистським фетишистом. А між тим Вольфсбрикер — це посол США в Югославії. Не питайте мене, як він дістав цей пост, але посольська посада як така завжди, так чи інакше, проходить по лінії Контори. Ніби зсередини. Згідно з директивою спецслужб, розісланою резидентам по всьому світу, всі стратегічні операції тримаються в таємниці від будь-яких послів. Першою моєю думкою було: та ну! Я маю на увазі, це дійсно розумно. Адже дехто з послів отримує призначення тільки завдяки прихильності президента, а вдале потрапляння на гарне місце, де ти можеш зробити собі ім’я, — скажімо, на Кіпр, — згодом може підняти тебе і до сенатора, губернатора чи навіть віце-президента. Хтось, навпаки, призначається тому, що президент цього довбодзьоба ненавидить усіма фібрами душі, тож із його, президентського, боку що може бути більш розсудливим, ніж прибрати негідника з дороги і запроторити, скажімо, в Радянський Союз або взагалі на край світу, в яку-небудь Папуа-Нову Гвінею? В будь-якому разі, амбітного засранця, заклопотаного власним звеличенням і кар’єрним ростом, не слід тримати в курсі справ узагалі, бо понад усе інше і передусім він — це скалка в дупі, і досить велика. Ось вам готовий портрет Вольфсбрикера: розлючений гівнюк, який ув’язнув у телефонних розбірках з адміралом Танні — через те, що, бачте, від нього, посла, приховують інформацію, порушуючи офіційні президентські укази, між іншим, сімнадцятирічної давнини.

І ось Вольфсбрикер надсилає адміралові послання, яким ЦРУ в Югославії оголошується поза справами — аж до скасування цієї директиви. І заявляє він це з усією серйозністю: ніхто не займає відповідальних посад і не веде ніякого бізнесу ні в Белграді, ні взагалі будь-де в Югославії. Пан посол здуріііііііііііііів.

А гірше те, що він кляв у батька-матір директора ЦРУ за речі, в яких він сам — ні бе ні ме ні кукуріку. Я чув, адмірал так розлютився, що залив собі всі штани гарячою водою з лимоном. Пішли дзвінки по всьому світу, стосовно того, хто що знає про цю директиву і від кого вона взагалі виходить. Зрозуміло, коли зателефонували мені, я сказав, що в Конторі відбувається перерозподіл сфер впливу між містером Бушем і адміралом Танні, а я просто виконую накази. Чиї? Ні, не спецслужби, якщо вас цікавить саме це, панове. Я не творю політику, я забезпечую її реалізацію. Кумедно, в той момент я був упевнений, що просування службовою драбиною мені не бачити, а сама служба буде складатися так, що дружина на неї буде лютувати значно більше, ніж я сам.