#Галябезголови

— Шефе, він зараз навряд чи щось скаже… — відповів помічник. — А слідчий Зубенко вже сказав! Тільки-но! Повідомлення мені у вайбер надіслав.

— Що там?

— «Міні-купер» Консуматенка засвітився у Кіптях.

— Кіпті — це що?

— Село. Там поворот на московську трасу. Консуматенко повернув. Люди Зубенка вже шукають його…

— А ми їм допоможемо! — процідив народний депутат. — Поїхали!

— А тіло? — спитав один із бодігардів, коли столична орда попхалася з гаража до автівок, які стояли попід подвір’ям Гавани.

— Яке ще «тіло»? — визвірився Гашинський. — Той виродок — Ленін! Живіший за усіх живих! Прикидається, сука!

Кортеж вилетів із Козельця на високій швидкості, розлякав людей, що простували уздовж дороги у своїх справах.

— Алгоритм наступний! За селом з довбаною назвою Кіпті повертаємо на московську трасу, — чув Льоня крізь сон голос шефа. — Зв’язуємося з копами… Льоню! Записуєш?

— Так, шефе, — прошепотів, не відкриваючи очей.

— Льоня зв’язується з копами! Хай скажуть, де риють! Ми поїдемо туди, куди вони не встигають! Льоню, все зрозуміло?

— Вже пишу на вайбер Зубенку, — врешті розплющив очі.

«Стукнув» Зубенку. Зрозумів, що слідчий вже у Батурині, і, щоб хоч годину спокійно поспати, тицьнув пальцем у ґрунтівку, яка починалася праворуч уздовж лісу і вела невідомо куди.

— Зубенко у Батурині, — сказав Гашинському. — А нам сюди! Все прямо… — додав, бо мав надію, що позашляховикам доведеться довго кружляти невідомими шляхами. Так довго, що Льоня Бурсак встигне не тільки перекимарити, а й самостійно прокинутися бадьорим, як весняне повітря.

Поспати так і не вдалося. Гашинському стукнула сеча у мізки: наказував кортежу зупинятися біля кожної автівки чи людини, яких бачили.

— Льоню, вперед! Працюй! — кричав.

Льоня подумки матюкався і кляв себе за те, що скерував кортеж на ґрунтівку. Виходив із позашляховика, показував місцевим фото брудно-зеленого «міні-купера»: бачили? Ні! Ніхто не бачив автівки, хлопця, дівчини, кота! Сонце вишкреблося вже досить височенько, коли зупинилися біля бідненького магазинчика у глухому селі, бо у шлунках депутатської обслуги визрівав голодний бунт. Та й депутат висловив бажання щось перекусити, хоч усю дорогу жував бутери з хамоном і сиром гауда. Отоварюватися у магазинчику знову випало Льоні, та виникла проблема: у сільському «сільпі» усі полиці займали газована вода, яскраво-хімічний лимонад, дешеве мило і такий же дешевий пральний порошок. А поїсти?

— А їдять у нас вдома! — повідомила Льоні молода гонориста продавчиня.

— Добре, тоді хоч поглянь на фото. Бачила цю машину і цих людей? — показав продавчині фото.