Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-8
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3». Краткое содержание книги:
Ну, загалом складається враження, що в інсмутських є щось незвичайне. Це місце завжди було відрізане болотами і річками, а тому важко судити, що там у них та як; але побутує думка, що капітан Марш, коли ще виходив у плавання зі своїми трьома суднами у двадцятих — тридцятих роках, привіз додому якихось дикунів. І навіть у наші дні у вигляді тамтешніх є щось дивне — навіть не знаю, як це сказати точніше, але глянеш на них — і мурашки по спині. Ви і самі побачите, глянувши на Сарджента, якщо поїдете з ним. У декого дивні вузькі голови і пласкі носи, а очі такі витрішкуваті, що здається ніби вони ніколи не заплющуються. І шкіра у них якась не така: груба й шолудива. А шиї з боків зморщені, наче хто зібгав. І лисіють вони іще замолоду. Старші так і взагалі страховидла — але зовсім старих я ніколи, здається, й не бачив. Певно, глянувши на себе в дзеркало, вони помирають! Тварини теж їх ненавидять — коли ще не було машин, вони мали чимало мороки з кіньми.
З ними ніхто не хотів мати справи ні тут, ні в Аркгемі, ні в Іпсвічі, та й вони самі поводилися відлюдькувато, коли з’являлись у місті або коли хтось намагався рибалити в їхніх водах. І от що дивно: коли ніде риби нема, у цих в Інсмутській гавані хоч греблю гати — але хай тільки хто спробує там ловити, його швиденько звідти викурять! Раніше вони їздили залізницею — пішки до Раулі, а далі потягом; відколи ж закрилася гілка, користуються автобусом.
Так, в Інсмуті є готель, Джилмен-Хаус називається, але скажу відверто — заклад паршивенький, не радив би в ньому зупинятися. Заночуйте краще тут, а завтра поїдете автобусом о десятій ранку; там о восьмій вечора можете сісти на автобус до Аркгема. Зо два роки тому фабричний інспектор зупинявся в Джилмен-Хаусі, то потім дуже несхвально відгукувався про нього. Схоже, там збирається вельми дивне товариство, бо він чув голоси в інших номерах, де начебто ніхто не жив, і його від них аж тіпало. Йому тоді здалося, що то була якась іноземна мова, але особливо йому не сподобався один голос, який доволі зрідка озивався. Якийсь неприродний, казав інспектор, схожий на плямкання, а тому він навіть побоявся роздягнутися і лягти спати. Так і просидів цілу ніч, а вдосвіта дременув звідти. Сказав, що за стіною говорили майже всю ніч.
Той інспектор — його прізвище Кейсі — мав що розказати; тамтешні весь час стежили за ним, але й він пильнував. Як йому здалося, фабрика Марша — доволі дивне місце, вона розташована у старому млині біля нижніх порогів Менаксета. Те, що він розповів, чув і я: бухгалтерський облік вели кепсько, і взагалі складалося враження, що там не було жодної звітності. Знаєте, просто дивовижа, справжня таємниця, де Марші беруть золото для очищення. Вони, здається, ніколи багато його не купували, але кілька років тому відправили на суднах величезну партію золотих зливків.
Подейкували також і про незвичайні іноземні прикраси, що їх моряки і працівники з фабрики інколи потайки продавали на сторону і які кілька разів бачили на жінках з роду Маршів. Дехто припускав, що старий капітан Обед наторгував золота у тубільних портах, адже він завжди замовляв для своїх заморських подорожей цілі ящики скляного намиста і всякого дріб’язку; моряки таке часто обмінюють або продають тубільцям. Інші вважали, та й досі вважають, що він знайшов давню піратську схованку зі скарбами на Рифі Диявола. Але тут ось що цікаво: старого капітана вже шістдесят років як нема на світі, з часів Громадянської війни звідси не виряджали у плавання жодного бодай поганенького судна, а Марші продовжують скуповувати ці дрібнички — переважно скляні й ґумові прикраси, принаймні, так кажуть. А може, інсмутці полюбляють чіпляти ці брязкальця на себе і потім витріщатися у дзеркало — одному Богу відомо, чи вони взагалі чимось кращі за канібалів південних морів або ґвінейських дикунів.
Схоже, що епідемія сорок шостого року забрала кращу кров з цього міста. В усякому разі, там тепер живе чимало сумнівних типів, а щодо Маршів та інших багатіїв, то вони нічим не кращі за решту. Як я вже казав, на сьогодні там лишилося не більше чотирьох сотень душ, і це попри те, що у них, як вони кажуть, дуже багато порожніх будинків. Як на мене, саме таких у нас на півдні називають «білим сміттям» — нечесні, підступні, люблять усе робити тишком-нишком. Наловлять купу риби й омарів, а потім вивозять усе це на вантажівках. Цікаво, як воно так виходить, що ні в кого немає риби, а у них аж кишить.
Ніхто так і не зумів розібратися з цими людьми — ні шкільні інспектори, ні перепис населення; ноги стоптують, ганяючись за ними, та все марно. І скажу вам відверто, заїжджих в Інсмуті не люблять. Чув, там зник не один бізнесмен чи урядник; а ще один, патякають, з’їхав з глузду і потрапив у Денверс[136]. Либонь, чимось його здорово налякали.
136
Психіатрична лікарня у Денверсі, Массачусетс.