Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-8
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3». Краткое содержание книги:
У салоні було тільки троє пасажирів — смагляві зачухані чоловіки із похмурими обличчями і якийсь юнак, — коли автобус зупинився, вони незграбно вибралися з нього і мовчки, якось скрадливо рушили по Стейт-стріт. Водій теж вийшов з кабіни, і я спостерігав, як він через площу ішов до аптеки, вочевидь щось купити. Мабуть, це і був Джо Сарджент, про якого розповідав касир; я навіть не встиг іще розгледіти рис його обличчя, як мене затопила хвиля неприязні й огиди, незбагненна і нестримна. Раптом видалося цілком природним, що місцеві мешканці уникають їздити автобусом, власником і водієм якого є цей чоловік, і взагалі намагаються якомога рідше відвідувати місця, де живе він і йому подібні.
Коли водій вийшов з аптеки, я придивився до нього пильніше, намагаючись зрозуміти причину настільки сильного враження. Він був худорлявий, сутулий, зростом футів шість, вбраний у благенький синій костюм і потерту сіру кепку для гольфу. Виглядав він років на тридцять п’ять, але якщо не придивлятися до тупуватого невиразного обличчя, дивні глибокі складки на шиї робили його старішим. Він мав вузьку голову, вирячкуваті водянисто-голубі очі, які, здавалося, ніколи не кліпали, плаский ніс, скошені лоб і підборіддя і на диво нерозвинені вуха. Верхня товста губа і сіруваті щоки, поцятковані великими порами, не мали майже ніякої рослинності, за винятком ріденьких рудуватих волосин, які кучерявились куцими віхтиками; в окремих же місцях шкіра здавалась напрочуд дивною, шерехатою і облізлою, наче після якоїсь хвороби. Руки були великі, жилаві, з сіткою вен незвичайного сіро-блакитного відтінку. Пальці ж здавалися непропорційно короткими порівняно з руками і наче одразу вростали нігтями у широкі долоні. Поки він повертався до автобуса, я звернув увагу на його незграбну ходу, а ще — на надміру великі ступні. Що довше я придивлявся, то більше чудувався, як він знаходить взуття потрібного розміру.
На додачу до всього, і сам він мав якийсь неохайний вигляд, чим ще більше посилював неприязнь до себе. Вочевидь, він працював або мешкав десь неподалік риболовецьких доків — надто вже характерно від нього тхнуло. Я не міг навздогад сказати, яка саме кров змішалася в його жилах, недоладність його зовнішності не мала ознак азійського, полінезійського, левантійського або негроїдного походження, і попри це я розумів тепер, чому люди вважали його чужинцем. Хоча, як на мене, у цьому випадку можна було говорити радше про біологічне виродження, аніж про чужинське коріння.
Мені стало прикро, коли з’ясувалося, що інших пасажирів у автобусі не буде — зовсім не хотілося їхати одному з таким водієм. Однак, коли надійшов час відправлення, я мусив подолати свої сумніви і пройшов за водієм до салону, тицьнувши йому однодоларову купюру і буркнувши одне лиш слово — «Інсмут». Він простягнув сорок центів решти і кинув на мене зацікавлений погляд, але не мовив ані слова. Я вибрав собі місце подалі від водія, але по той самий бік, де сидів і він — під час подорожі хотілося бачити узбережжя.
Нарешті ветхий автобус стрепенувся і у хмарах вихлопних газів з гуркотом рушив бруківкою повз старі цегляні будинки Стейт-стріт. Придивляючись до людей на хідниках, я, здалося, помітив у них дивну нехіть дивитися на автобус, або, точніше, бажання удавати, що вони його не бачать. Невдовзі ми повернули ліворуч на Гай-стріт, і дорога стала рівнішою, тож наш автобус жваво котив повз величні садиби ранньої республіканської доби і ще давніші колоніальні фермерські будинки. Далі ми проминули Ловер Ґрін і Паркер Рівер, поки зрештою не поїхали нескінченним одноманітним узбережжям.
День був доволі теплим і сонячним, однак піщаний, подекуди порослий осокою і приземкуватими кущами ландшафт ставав дедалі пустельнішим. З автобуса я бачив синю воду і піщаний берег острова Плам Айленд, а за якусь хвильку ми наблизилися до берега і опинилися на вузькому путівці, звернувши з головної дороги на Раулі та Іпсвіч. Довкола я не помічав жодних будівель і, з огляду на стан дороги, зробив висновок, що рух у цій місцевості не надто жвавий. На невисоких і побитих негодою телеграфних стовпах було натягнуто тільки два дроти. Часом ми проїжджали по дерев’яних, грубо збитих мостах через протоки, що утворилися під час припливів — вони проникали далеко вглиб суші і робили цю місцевість ще більш ізольованою.