Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Це було чимале, щільно забудоване місто, втім, без видимих ознак життя. Над плетивом чорних димарів не було й натяку на дим, а три високі голі дзвіниці безживно бовваніли на тлі морського краєвиду. Верхівка однієї зруйнувалась, а ще нижче в ній і в сусідній з нею чорніли круглі отвори — колись там були годинники. Безліч провислих дахів і гострих фронтонів з неспростовною однозначністю засвідчували повний занепад, а мірою того, як ми рухались дорогою вниз, я міг на власні очі побачити, що у багатьох дахах зяють чорні провали. Траплялися і великі квадратні будинки в георгіанському стилі з високими дахами, куполами і перильцями на балконах. Як правило, вони стояли подалі від води, а один чи два мали доволі пристойний вигляд. Углиб материка тяглася заіржавіла і поросла травою покинута залізнична колія з телеграфними стовпами без дротів, що стояли обабіч неї, а ще виднілися ледь помітні залишки старих доріг для кінних екіпажів, по яких можна було потрапити до Раулі та Іпсвіча.

Найпомітнішими ознаки занепаду ставали ближче до берега, хоча серед розрухи я й помітив білу вежу цегляної споруди, яка добре збереглась і нагадувала невелику фабрику. Численні відмілини довгої гавані захищав давній кам’яний хвилеріз, там я почав розрізняти крихітні фігурки рибалок, а на краю гавані було щось подібне до залишків маяка. За хвилерізом утворилася піщана коса, на ній я побачив старі халупки, пришвартовані плоскодонки і безладно розкидані по берегу верші для омарів. Як мені здалося, глибоко було тільки в одному місці, де річка протікала повз вежу і повертала у південному напрямку, де і впадала в океан біля дальнього краю хвилеріза.

Тут і там бовваніли залишки напівзруйнованих причалів, їх зогнилі помости ледь не торкалися води; деякі з них, що були південніше, видавалися найзанедбанішими. А ще далі, серед океанського обширу, попри високий приплив я розгледів чорну видовжену смужку, що ледь виступала з води, в якій ввижалося щось лиховісне. Як я зрозумів, це і був Риф Диявола. Дивлячись на нього, я відчув, як дивний і майже невловимий потяг до цього місця накладається на відразу до нього. Цей ледь відчутний відгомін нового почуття викликав у мене навіть більшу тривогу, аніж перше враження від міста.

Дорогою ми не зустріли жодної живої душі, лишень старі покинуті фермерські будинки, що відрізнялись один від одного хіба що ступенем руйнації. А згодом я побачив кілька будинків, у яких жили люди, — розбиті вікна завісили якимось дрантям, у засмічених дворах лежали мушлі й дохла риба. Кілька разів мені на очі потрапляли апатичні на вигляд люди, що порпались у занедбаних городах або збирали на пропахлому рибою пляжі якихось молюсків, а ще групки брудних дітлахів з мавпячими обличчями, які гралися біля порослих бур’янами ґанків своїх осель. Вигляд цих людей справив на мене навіть гнітючіше враження, ніж найубогіші міські споруди, адже характерні ознаки майже в усіх їхніх обличчях і рухах викликали в мене інстинктивну відразу — нехай навіть я і не міг одразу розібратися у природі цього почуття. На мить мені здалося, що особливості їхньої зовнішності нагадують мені якусь картинку, щось подібне я уже бачив і почувався при цьому тоскно і нажахано; проте ці псевдоспогади досить швидко зникли.