Ніж, якого не відпустиш
- Автор: Несс Патрик
- Серия: Ходячий Хаос #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: АССА
- ISBN: 978-617-7661-91-6
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Ніж, якого не відпустиш». Краткое содержание книги:
А питаня таки лишається, нє?
Куда мені йти?
Я піду по дорозі назад до армії, от куда.
Я піду до армії і якось її порятую, навіть якшо проміняю себе на її.
І того я піду без зброї, нє?
Нє, так не вийде.
Я знову дивлюся на ножа, котрий сидить у моху ніби річ без властивостів, річ, зроблена з металу, настільки відділена від хлопця, наскільки можливо, річ, котра скидає з себе всю провину на хлопця, котрий його використовує.
Я не хочу його торкатись. Абсолютно. Ніколи знову. Але маю пересилити себе і відчистити кров, наскільки зможу, об вологе листя і маю заховати його в себе за поясом, який дотепер на мені.
Це я маю зробити. А вибору не маю.
Спекл лишається в мене десь на краю зору, але я не дивлюся на нього, коли розбираюся з ножем.
— Ходи, Манчі, — я перекидаю Віолину торбу через плече так обережно, як лише можу.
Час іти.
— Ми її найдемо, — кажу я.
Я повертаюся такшо табір за спиною і йду до дороги. Краще просто вийти на неї і піти назад до них так швидко як я лише зможу. Я почую їх наперед і зможу забратися з дороги і тоді напевно найду якийсь спосіб її врятувати.
А це означає шо з ними, можливо, скоро прийдеться зустрітися.
Я пробиваюся через ряд кущів, коли чую, як Манчі гавкає.
— Тодде?
Я повертаюся, пробуючи не бачити табір.
— Пішли, хлопчику.
— Тодде!
— Я сказав, пішли. Серйозно.
— Сюди, Тодде, — гавкає він і махає оцупком хвоста.
Я майже повністю повертаюся до нього.
— Шо ти казав?
Він показує носом у другому керунку від того, в якому йду.
— Сюдою, — гавкає він.
Він лапою здирає пов’язку з ока, скидає її і примружує на мене своє ранене око.
— Шо значить «сюдою»? — питаю я, відчуваючи в грудях відчутя.
Він киває головою і тицяє передньою лапою в керунку, який веде не лишень від дороги, але і від армії.
— Віола, — гавкає він, нарізаючи коло, а тоді знову повертаючись у ту сторону.
— Ти її внюхав? — я питаюсь, а в моїх грудях шось піднімається.
Він гавкає «гав», яке значить «так».
— Ти відчуваєш запах?
— Сюдою, Тодде!
— Не назад на дорогу? — перепитую я. — Не назад до армії?
— Тодде? — гавкає він, відчуваючи підйом у мому Шумі і сам захоплюючись.
— Ти певен? — кажу я. — Ти маєш бути певен. Мусиш.
— Сюдою! — і він біжить геть, через кущі і по стежці, паралельній до річки, геть від армії.
І до Притулку.
Хто знає чого він так робить, та й кого то гребе — я кидаюся за ним так швидко, як тільки мені дозволяють рани, як тільки я бачу, як він біжить вперед, я думаю сам до себе: «Хороший хлопчик, оце ж хороший хлопчик».
27. Ідемо далі
— Сюдою, Тодде, — гавкає Манчі, заводячи нас за прискалок.
Відколи ми пішли зі спеклівського табору, земля ставала все нерівніша і нерівніша. Ліс піднімався на горби, от уже годину чи дві, а ми піднімалися вслід за лісом, і опускалися вслід за лісом, і знову піднімалися, і деколи наше пересуваня більше нагадувало похід чим біг. Коли ми вибиралися на одну вершину, то з неї було видно більше і більше вершин, які тягнулися далі перед мною, під деревами були горби, деякі з них такі круті, шо легше було їх обійти чим перейти. Дорога і річка таксамо звивалися через них своїми зміїстими дорогами справа від мене, і деколи їх можна було побачити хіба з самої вершини.
Як би добре бинти не старалися тримати мене при купі, кожен крок шматує мою спину і мою голову, і раз у раз мені треба зупинятися і поблювати на голодний шлунок.
Але ми йдемо далі.
«Швичче, — думаю я сам до себе. — Іди швичче, Тодде Г’юїтте».
Вони нас випережають принаймі на денний перехід, може навіть на півтора денний, і я не знаю де вони йдуть чи шо Аарон планує зробити як вони туда дійдуть, такшо ми йдемо далі.
— Точно? — постійно питаю я Манчі.
— Сюди, — постійно відгавкує він.
А це взагалі бессмислу, бо ми з Віолою би всеодно йшли сюдою, йшли би за річкою, подалі від дороги, до Притулку. Я не знаю, чого Аарон туда йде, я не знаю, чого він пішов поперед армії, але тудою Манчі чує свої запахи, такшо тудою ми і йдем.