Метаморфози

159] Ладан димить на жертовнику. Перші слова молитовні 160] Мовить.великий Геракл і вино ллє на мармур із чаші. 161] й тут, од жертовного полум'я заворушившись, отрута 162] В різні боки розпливлась, обліпила Гераклове тіло. 163] Зціпивши зуби, він, поки ще міг, намагавсь не стогнати. 164] Врешті, нестерпним став біль. Мармуровий вівтар одштовхнувши, 165] Скрикнув Алкід — і луна розляглась по залісеній Еті. 166] Поспіхом хоче зірвати з плечей смертоносну накидку — 167] З нею, однак, він і шкіру зриває, і — страшно сказати! — 168] То прилипає тканина до тіла — зірвать неможливо, 169] То, відділившись, оголює виразки, де—не—де — й кості. 170] Вже й сама кров,— як розпечене лезо, бува, в прохолодну 171] Воду занурити,— і закипає, й шипить на отруті. 172] Міри стражданням нема. Вже вогонь пожирає осердя, 173] Піт усім тілом струмить, перемішаний з темною кров'ю. [158] 174] Жили тріщать у вогні, й коли жар непомітний для ока 175] В мозок пробивсь кістковий,— тоді, знявши до неба долоні.— 176] «Болем моїм,— закричав,— упивайся, Сатурнова донько! 177] Мстива, впивайсь! І, з висот на страшну поглядаючи муку. 178] Серце жорстоке втішай! Та коли 6 нині зглянувсь на мене 179] Ворог тяжкий, тобто ти,— то зболілу в стражданнях, немилу 180] Душу, народжену лиш для трудів, забери з мого тіла! 181] Дар мені зробиш. А дар такий мачусі й личить робити. 182] Я Бусіріда зборов, що невинною кров ю мандрівців 183] Храми богів оскверняв. Я в Антея суворого вирвав 184] Міць материнську землі. Чи тритілий пастух іберійський 185] Страху на мене нагнав, чи злякав мене пес триголовий? 186] Роги могутні бика чи ж не цими руками пригнув я? 187] Сила цих рук і в Еліді відома, й на водах Стімфальських, 188] І в Партенійських гаях. Завдяки вашій доблесті, руки, 189] Золотом із Термодонта я викрав оздоблений пояс. 190] Яблука вами зірвав, що дракон їх беріг невсипущий. 191] Моці моїй не оперлись кентаври; піддавсь їй нищитель 192] Краю Аркадського — дикий кабан. І даремно зросталась 193] Гідра порубана; марно, поранена, множила сили. 194] Мало того: лиш побачив я коней фракійських, що ситі 195] Кров ю були, біля ясел, набитих тілами людськими,— 196] їх розметавши, я вклав одночасно й господаря коней. 197] Здавлена цими руками Немейська громада простерлась. 198] Небо на шиї тримав. Натомилась давати накази 199] Гнівна дружина Юпітера — я ж був невтомний у ділі. 200] Й раптом — нова навалилась біда: проти неї безсилі 201] Мужність і довбня моя; вже в легені проник, відчуваю, 202] Пломінь їдкий, пожирає, захланний, усе моє тіло. 203] Щасний, проте, Еврістей! То чи може хтось вірити нині 204] В те, що існують боги?» — простогнав, і верхів'ями Ети, 205] Зранений, рушив. Так іноді бик із застряглим у боці 206] Списом бреде, хто ж метнув,— порятунку шукає у втечі. 207] То він постогнував глухо, то раптом спалахував люттю. 208] То намагався, та все надарма, з себе одяг зірвати. 209] То по дорозі дерева ламав, то на гори в нестямі 210] Звалював гнів, то простягував руки до отчого неба. 211] Ліхаса раптом побачив, слугу, що тремтів у печері, 212] Й, геть ошалівши, втрачаючи розум од лютого болю,— 213] «Ліхасе! — крикнув йому.— Чи не ти мені дав цей смертельний 214] Дар? Чи не ти мене зводиш зі світу?» А той з переляку 215] Блідне й лепече в своє оправдання слова невиразні. 216] Ось вже й до ніг йому впав, та Алкід ухопив нещасливця. 217] Добре ним кілька разів розмахнувшись, пустив на Евбейські 218] Води, і той стрімголов полетів, наче пущений з пращі; 219] Так він летів, і розтратив тепло, й затвердів поступово. 220] Як од холодного подуву — кажуть — дощі загустілі [159] 221] Снігом стають, а потому й сніжинки, кружляючи легко, 222] Врешті, збиваються в кульки дзвінкі й висипаються градом. 223] Так ось і він, коли велет його у порожняву кинув, 224] Крові од жаху позбувсь; розгубивши й соки життєві, 225] В скелю німу, за прадавнім переказом, перемінився. 226] Ще й дотепер із Евбейського моря чоло піднімає 227] Скеля не дуже стрімка, віддалік до людини подібна. 228] Камінь цей Ліхаса ймення зберіг, і його не торкнеться, 229] Наче б живого, моряк. Ну а ти, Громовержця нащадку, 230] Дров, що на Еті зросли, нарубавши, у стіс їх для себе 231] Сам же кладеш, а свій лук і місткий сагайдак, і несхибні 232] Стріли, що їм було суджено знову побачити Трою, 233] Сину Пеанта вручаєш. Слугуючи, той роздуває 234] Полум я. Поки пожадливо лиже воно деревину, 235] Ген, аж на верх того стосу ти шкіру немейського лева 236] Стелиш і, замість подушки під голову довбню поклавши, 237] Мов до гостини приліг, яснолиций, на лев'ячій шкурі 238] Серед наповнених чаш, із вінком запахущим на скронях.