Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
— Чудово! — сказав Прімітіво. — Отже, у вашій країні комунізм?
— Ні. У нас республіка.
— Я вважаю, — сказав Агустін, — що при республіці всього можна домогтися. На мою думку, ніякого іншого ладу й не треба.
— А великих землевласників у вас немає? — спитав Андрес.
— Є, і то дуже багато.
— Отже, несправедливість теж є.
— Аякже. І немало.
— Але ви з нею боретеся?
— Намагаємось, і щодень більше. Але несправедливості ще багато.
— А чи є у вас великі маєтки, які треба було б поділити між людьми?
— Є. І є ще люди, які вважають, ніби такі маєтки самі собою роздрібняться, якщо брати високі податки.
— Як же це так?
Вимакуючи підливу з миски шматком хліба, Роберт Джордан пояснив систему прибуткових податків і податків на спадщину.
— Але великі маєтки все одно є. Крім того, у нас є податки землю, — сказав він.
— То, напевно, колись великі землевласники й багатії збунтуються проти таких податків. По-моєму, такі податки можуть призвести до перевороту. Невдоволені повстануть проти уряду, коли зрозуміють, чим це загрожує їм, так само, як у нас зробили фашисти, — сказав Прімітіво.
— Цілком можливо.
— Тоді вам доведеться воювати в себе, так само, як нам.
— Так, нам доведеться воювати.
— А багато у вашій країні фашистів?
— Є багато таких, які ще самі не знають, що вони фашисти, але настане час, і вони те зрозуміють.
— А хіба не можна знищити їх, поки вони ще не збунтувалися?
— Ні,— мовив Роберт Джордан. — Знищити їх не можна. Але можна виховувати людей так, щоб вони боялися фашизму й зуміли розпізнати його й придушити, коли він підведе голову.
— А знаєш, де немає жодного фашиста? — спитав Андрес. — Де?
— В тому місті, звідки Пабло, — сказав Андрес і посміхнувся.
— Чи знаєш ти, що там у них було? — спитав Роберта Джордана Прімітіво.
— Так. Мені розповідали.
— Хто — Пілар?
— Так.
— Всього вона не могла розповісти, — важко вимовив Пабло. — Бо вона впала зі стільця під вікном і кінця не бачила.
— Тоді ти нам розкажи, — сказала Пілар. — Якщо я нічого не знаю, розказуй сам.
— Ні,— сказав Пабло. — Я нікому про це не розповідав.
— Так, — сказала Пілар. — І ніколи не розповіси. І тепер ти шкодуєш, що все це сталося.
— Ні,— сказав Пабло. — Це неправда. Якби всі вбивали фашистів так, як я, то цієї війни у нас не було б. Але тепер я робив би те зовсім інакше.
— Навіщо ти таке кажеш? — спитав його Прімітіво. — Хіба тепер ти інакше дивишся на політику?
— Ні. Але тоді було забагато звірства, — відповів Пабло. — Тоді був лютий, як звір.
— А тепер ти п'яний, — докинула Пілар.
— Так, — сказав Пабло. — 3 вашого дозволу.
—Звіром ти мені більше подобався, — сказала жінка. — П’яниця — то найгірше. Злодій, коли не краде, нічим не гірший за решту людей. Шахрай не буде ошукувати своїх. Убивця прийде додому й помиє руки. Але п'яниця смердить і блює у своєму власному ліжку й спалює собі нутрощі спиртом.
— Ти жінка, й ти нічого не тямиш, — спокійно сказав Пабло. — Я впився вином, і я був би цілком щасливий, якби не ті люди, що їх я повбивав. Мені тяжко згадувати про них. — Він похмуро похитав головою.
— Дайте йому трохи того, що приніс Ель Сордо, — сказала Пілар. — Дайте йому чогось, щоб він хоч трошки підбадьорився. А то він такий сумний, що вже несила терпіти.
— Якби я міг, я повернув би їм життя, — сказав Пабло.
— А, туди тебе й розтуди, — сказав Агустін. — Куди я потрапив?
— Я б оживив їх усіх, — сумно сказав Пабло. — Всіх до одного.
— Матері твоїй… — загорлав на нього Агустін. — Заткни пельку або забирайся геть звідси! Адже ти вбивав фашистів!
— Ти мене чув, — сказав Пабло. — Я б оживив їх усіх.
— А потім пішов би по воді,— сказала Пілар. — Я ще зроду не бачила такого, як ти. Вчора в тобі ще було трохи мужності. А сьогодні нічого не залишилося. І на сліпе кошеня не вистачило б. І він ще радіє з власного паскудства!
— Нам треба було або перебити всіх, або не вбивати нікого. — Пабло хитнув головою. — Всіх або нікого.
— Слухай, Ingles, — сказав Агустін. — Як це сталося, що ти приїхав в Іспанію? Не зважай на Пабло. Він п'яний.
— Вперше я приїхав сюди дванадцять років тому, хотів вивчити країну й мову, — сказав Роберт Джордан. — Я викладаю іспанську мову в університеті.
— А ти анітрохи не схожий на професора, — сказав Прімі-тіво.
— В нього немає бороди, — сказав Пабло. — Подивіться на нього. В нього ж нема бороди.