Твори в 4-х томах. Том 3

— Ох, матінко рідна! — вигукнула Пілар. — Що за люди!

— Цілком можливо, — сказав Роберт Джордан. — Я, власне, звідти й приїхав.

— І він це добре знає,— сказала Пілар. — Ти, стара дівко, — вона обернулася до Фернандо, — наївся вже?

— Я міг би з'їсти й більше, якби знав, що в нас удосталь їжі,—відповів їй Фернандо. — А ти, доне Роберто, будь ласка, не думай, що я хочу щось сказати проти тебе.

— Розтуди, — коротко сказав Агустін. — І перетуди. Чи на те ми робили революцію, щоб називати товариша доном Роберто?

— По-моєму, революція робиться на те, щоб кожен до кожного міг казати «дон», — відповів Фернандо. — Так воно й має бути за Республіки.

— Матері твоїй… — сказав Агустін. — Батькові твоєму…

— І все-таки я вважаю, що дону Роберто куди легше й простіше було б навчати англійської мови.

— У дона Роберто немає бороди, — мовив Пабло. — Він не справжній професор.

— Як то нема бороди? — сказав Роберт Джордан. — А оце що? — І він погладив себе по щоках і підборідді, вкритих триденною світлою щетиною.

— Це не борода, — мовив Пабло і похитав головою. — Яка ж це борода? — він майже розвеселився. — Він фальшивий професор.

— Туди вас і розтуди, — сказав Агустін, — Справжня божевільня!

— А ти випий, — сказав йому Пабло. — Мені, наприклад, усе тут видається нормальним. Опріч того, що в дона Роберто нема бороди.

Марія провела долонею по щоці Роберта Джордана.

— В нього є борода, — сказала вона Пабло.

— Тобі видніше, — відповів Пабло, і Роберт Джордан глянув на нього.

А він не такий уже й п'яний, подумав Роберт Джордан. Ні, він не дуже п'яний. І з ним треба бути насторожі.

— Слухай, — звернувся він до Пабло. — Як ти гадаєш, чи сніг довго сипатиме?

— А ти як гадаєш?

— Я тебе питаю.

— Питай інших, — відповів йому Пабло. — Я тобі не довідкова служба. У тебе є своя довідкова служба — та, що видала тобі папірця. Запитай жінку. Тепер вона тут порядкує.

— Я питаю тебе.

— Іди ти… — відповів йому Пабло. — І ти, і жінка, й дівка.

— Він п'яний, — сказав Прімітіво. — Не зважай на нього, Inglis.

— По-моєму, він не такий уже й п'яний, — сказав Роберт Джордан.

Марія стояла позаду Роберта Джордана, і він бачив, що Пабло дивиться на неї через його плече. Маленькі кабанячі очиці дивилися на неї з круглого, зарослого щетиною обличчя, і Роберт Джордан подумав: я бачив багатьох убивців у цій війні, а кількох і раніше, і всі вони були різні — не мали жодної спільної ознаки чи риси, і те, що зветься злочинним типом, — теж вигадка; але Пабло, що й казати, не тішить ока!

— Я не вірю, що ти вмієш пити, — сказав він Пабло. — Я не вірю, що ти п'яний.

— Я п'яний, — поважно відповів Пабло. — Пити — то дурниці. Вся справа в тому, щоб уміти впиватись. Estoy тиу Ьогrncho [58].

— Не віриться, — відповів йому Роберт Джордан. — Але те, що ти боягуз, — це правда.

В печері враз запала тиша, і він почув, як сичать дрова у вогнищі, на якому куховарила Пілар. Він почув, як захрускотіла овеча шкура, коли він підвівся й твердо став на ноги. Йому здавалось, що він навіть чує, як падає сніг. Цього не могло бути, але він чув тишу там, де падав сніг.