Твори в 4-х томах. Том 3
- Автор: Хемингуэй Эрнест Миллер
- Год: 1981
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Зарубежная классическая проза
Электронная книга - «Твори в 4-х томах. Том 3». Краткое содержание книги:
ЗА РІЧКОЮ, В ЗАТІНКУ ДЕРЕВ
СТАРИЙ І МОРЕ ОПОВІДАННЯ 50-х РОКІВ
Потім він прихилився до дерева, притупуючи злегка і вже не думаючи більше про міст. Коли западала темрява, в ньому завжди прокидалося почуття самотності, а сьогодні це почуття було таке гостре, що аж усередині в нього ніби була якась порожнеча, наче з голоду. Колись від самотності допомагали молитви, і часто, вертаючись з полювання додому, він подумки знову й знову проказував яку-небудь молитву, і йому ставало легше на душі. Але відколи почалася війна, він не молився жодного разу. Йому хотілося молитись, але він вважав, що молитися тепер було б нечесно й нещиро, і не хотів просити для себе якоїсь особливої ласки чи удачі, нічим не хотів відрізнятися від інших людей.
Так, думав він, я самотній, але такі ж самотні й усі солдати, і дружини солдатів, і всі ті, хто втратив рідних чи близьких. Дружини я не маю, і добре, що вона померла ще до початку війни. Вона б не зрозуміла її. І дітей у мене немає й ніколи не буде. Коли в мене немає ніякого діла, мені буває самотньо і вдень, але особливо самотньо робиться, коли вечоріє. Та одного ніхто в мене не забере, ні люди, ні бог: я таки добре попрацював для Республіки! Я багато зробив для того, щоб потім, коли скінчиться війна, всі ми зажили кращим життям. Від першої хвилини руху я робив усе, що тільки міг, і не вчинив нічого такого, чого можна б соромитися.
Шкода тільки, що доводиться вбивати. Але ж ми напевне матимемо змогу спокутувати це, бо цей гріх взяло на душу багато людей, і, отже, треба придумати справедливу покуту для всіх. Мені б дуже хотілося побалакати про це з Ingles, але він молодий і навряд чи зрозуміє мене. Він уже казав щось про вбивство. Чи це я сам казав? Він, мабуть, багатьох убив, але не схоже на те, щоб йому це подобалося. В тих, кому це подобається, завжди є якась гнилизна.
Все ж таки це великий гріх, думав він. Бо це ж і є те саме, чого ми не маємо права робити. Хоч іноді це й конче потрібно, я знаю. Але в Іспанії це робиться надто легко й часто, навіть коли немає справжньої потреби, і скільки буває поквапних несправедливих учинків, які потім уже не можна виправити! І я стільки думаю про це? Було б добре, якби призначили якусь покуту за все і щоб її можна було розпочати вже зараз, бо це єдине, про що мені тяжко згадувати, коли я залишаюся сам. Усе інше мені прощалося, або ж я покутував свої гріхи, добром чи в якийсь інший спосіб, теж по-доброму. Але вбивство — дуже великий гріх, і мені хотілося б, щоб усе це якось уладнали. Може, потім призначать дні, коли треба буде працювати на державу чи робити щось інше, щоб можна було зняти з себе цей гріх. Наприклад, платити, як ми раніше платили церкві, подумав він і всміхнувся. Церква добре знала, що треба робити з гріхами. Ця думка сподобалася йому, і він усміхався в темряві, коли підійшов Роберт Джордан. Він підійшов зовсім тихо, і старий побачив його, коли він уже стояв перед ним.
— Hola, viejo, — шепнув Роберт Джордан і поплескав його по «иииі.— Як справи, старий?
— Дуже холодно, — відповів Ансельмо.
Фернандо стояв неподалік від них, спиною до снігу.
— Ходімо, — шепнув Роберт Джордан. — Ходімо до табору, там зігрієшся. Це паскудство — тримати тебе тут так довго.
— Он у них світиться, — показав Ансельмо.
— А де вартовий?
— Його звідси не видно. Стоїть за заворотом.
— Ну, і хай йому біс, — сказав Роберт Джордан. — Розповіси все в таборі. Ходімо.
— Зажди, я тобі покажу, — сказав Ансельмо.
— Вранці подивимося, — мовив Роберт Джордан. — Ось, випий.
Він подав старому свою фляжку. Ансельмо закинув назад голову й надпив трохи.
— Айї-ї,— сказав він і витер губи. — Як вогонь.
— Ну, ходімо, — сказав у темряві Роберт Джордан.
Вже так посутеніло, що довкола нічого не було видно, крім сніжинок, що швидко пролітали в повітрі, і нерухомої чорноти сосон. Фернандо стояв трохи вище на схилі. Подивись-но на цього індіанця з реклами сигар, подумав Роберт Джордан. Мабуть, його треба теж почастувати.
— Гей, Фернандо, — сказав він, підійшовши до нього. — Хочеш випити?
— Ні,— сказав Фернандо. — Дякую.
Ні, то я тобі дякую, подумав Роберт Джордан. Яке щастя, що індіанці з реклами сигар не п'ють. Бо в мене вже зовсім мало залишилось. Ох, і радий же я бачити цього старого! Він подивився на Ансельмо, йдучи поряд із ним угору, і знову поплескав його по спині.
— Я радий бачити тебе, Viejo, — сказав він йому. — Коли мені тяжко на душі, досить тільки глянути на тебе, і зразу стає веселіше. Ну, ходімо, ходімо.
Вони йшли вгору крізь завірюху.
— Повертаємося до Паблового палацу, — сказав Роберт Джордан. По-іспанському це звучало чудово.