Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
— Справу, можна сказати, з'ясовано, — сказав, підводячись, офіцер. — Ці фальшивки зроблені з матриць Бернгарда Крюгера. Час від часу вони випливають на поверхню, і тоді…
Випливають на поверхню… Хто ж це казав, що ці ящики дістали з дна озера? Чи не сам Дайн? Ні, це той лейтенантик з вусиками…
— Що накажете з вами робити, панове? — підвівся слідчий.
— Подзвоніть містерові Дайну, — залепетав Шпинь. — Благаю вас! Він приїде і все вам пояснить. Це недалеко звідси. Готель «Сен-Готард».
— Телефон пам'ятаєте? — сідаючи до столу, спитав слідчий.
Шпинь назвав телефон Рябчука.
— Ви, пане слідчий, звичайно, подзвоніть, — підступив до столу Кучма. — Але врахуйте, ласкаво вас прошу, що я особисто ніякого пана-містера Дайна не знаю. Я й цього Гриця знаю тільки тому, що він був у нас на Ляймі шефом табірної поліції… А як вони там з Климишиним згоріли на тому беконі і його від нас поперли, то я його і в очі не бачив! У місті ми зустрілися випадком. Він запросив випити, я не відмовився. А відповідати за ті фальшиві долари я не хочу.
— Вашу вину визначить суд, — сказав слідчий, накручуючи телефонний диск.
— Яку вину? Який суд?! — заверещав Кучма. — За чарку отримати… Тюрму за чарку? Ні, я на таке не згодний! Не хочу!
— Треба віддати належне, — сказав Гуго, коли його «мерседес» поминув Бад-Ішль. — Фюрер знав, де влаштувати альпійську фортецю!
Йому не відповіли. Обоє його супутників, Юта і Хорст, мирно спали на задньому сидінні, прихилившись одне до одного головами. «Ну, чисто тобі голубки… Скільки ще в ньому Хорстові сентиментальної полови». Гуго ще раз поглянув на них і зло натиснув на гальма. Машина заверещала і зупинилася. Від поштовху на задньому сидінні прокинулись.
— Щось трапилось? — спитала Юта.
— Нічого особливого, просто час трохи розім'ятися… — Він вийшов з машини, хряснувши дверцятами. Потім нахилився до відкритого вікна: — Ми в Зальцкаммергуті, ти просила, щоб я тебе розбудив…
— Дякую… Ой, гори… Вставай, Хорсті! Поглянь, яка краса навколо!
— Бачу, бачу…
— Як ти можеш щось бачити, коли в тебе заплющені очі? — розсміялась Юта.
— А я ще не додивився сон… — Хорст потягнувся і розкрив очі. — Перебили такий цікавий сон…
— Господи, яка ти ще дитина, — усміхнулася Юта.
— Прикро… Дуже прикро, Ют! Їхав до дорослого, а він… — Гуго махнув рукою і знову поліз на своє сидіння за кермом.
Хорст провів його поглядом і раптом сказав:
— Чого б це я сердився? Тобі ж краще… Легше буде мене обдурити…
— Тебе обдуриш! Як же… З американського інтендантства за землю на Ляймі злупив утроє… Знаємо ми таких здитинілих нахаб.
— А звідки тобі відомо? Мабуть, уже Дайн встиг розплескати?
— Може, Дайн, а може, яка інша сорока на хвості принесла…
— Тоді Гізела! Більше нікому. — Він пошкрябав собі щоку. — То я злий був… На Керка розізлився. Вони, ці американці, чомусь вважають нас за дурнів.
— Вони нас перемогли, тому й диктують.
— Вони перемогли? Щось я їх у Берліні не бачив.
— А ти був у Берліні?
— Був і на власні очі бачив, хто там воював, а хто… Думають, ми забули, як вони в Арденнах давали дьору! Вояки, прости господи!
— Ну, сідайте, поїдемо далі, — сказав Гуго. — Якраз нам час поговорити, Хорсті. Але перш ніж сказати тобі, задля чого я до тебе приїхав, ми повинні дати один одному клятву…
— Ой, як цікаво… А я? Я теж даватиму клятву? — сказала, сідаючи до машини, Юта.
— Ти в першу чергу! — сухо сказав Гуго.
— Ти так говориш, ніби ми ще й досі діти, — усміхнувся Хорст.
— На жаль, на дорослих ви не схожі…
— Коли так, то краще я вийду, а ви поговоріть без мене, — образилась Юта.
— Справа настільки серйозна, що ображатись не варто. Ми стоїмо перед найважливішим кроком у житті. Може статися, дуже скоро ми самі сповістимо світові про наше відкриття, але до пори нам треба навчитись мовчати. Про те, що я вам скажу, не повинна знати жодна жива душа. Інакше всім нам кінець. Не дивись на мене такими очима, Хорсті. Я пропоную діло. Якщо вдасться зробити все так, як я задумав, якщо все піде, як слід, ми матимемо цілу гору грошей, і Гриммінг, який ви бачите перед собою, буде нижчий за неї.
— Господи, чи ви змовилися?.. Один дарує острів у захмарній Океанії, другий — золоті гори. Любі мої, я не Попелюшка, а ви не казкові принци. Прокиньтеся, прошу вас.