Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
— Колись ти вже говорив мені ці слова. Запевняв, що авантюра з фальшивими грішми, з тими клятими англійськими фунтами змінить моє життя на краще. Чим усе те скінчилося?! Дякувати богові, мене не підстрелили на швейцарському кордоні, не встигли засудити на смерть, я вибрався з клініки твого таточка, сидів у Монако, в Італії… І скрізь мене чекала смерть! Зараз ти пропонуєш мені чергову авантюру. Сподіваєшся, що я дам гроші, яких у тебе нема, а головне, сам підніму прапор фірми, бо твоє ім'я в діловому світі — пустопорожній звук…
— Бачу, я марно їхав до тебе…
— Може, марно, а може, й ні… Я згадую минуле лише для того, щоб ти не тішив себе ілюзіями. Тобі, певне, здається, що ми не змінилися… Ні, дорогий мій Гуго, все в світі помінялося. Змінились і ми. Вже давно немає того наївного хлопчика із знаком «гітлерюгенд» у петлиці, забитого життям, відсунутого в тінь… Тепер у тіні опинився ти, а тому всі наші подальші переговори (прошу пам'ятати про це) можуть мати успіх лише тоді, коли справа, яку ти пропонуєш, виявиться вартою уваги. Це по-перше. По-друге, мені не подобається тон, яким розпочалася наша розмова. Я радий зустрічі з тобою, як кожен радіє своїй юності, однак це зовсім не означає, що наші давні стосунки можуть мати хоч, якийсь вплив на ділову частину цих переговорів. Тут свої закони…
— Я про це знаю, Хорсті… Я їхав до тебе, сподіваючись лише на твою розсудливість. Я винен перед тобою, але тоді я теж був хлопчиськом, і не менш наївним. Мене, як і тебе, заплутали. Склалося так, що я… Але ж могло бути і навпаки… На твоєму місці міг опинитись я. Мій дорогий татусь, бажаючи витягти мене з тієї халепи, змушений був топити тебе. Однак саме він дав тобі змогу втекти. І він, і я… Ми знали, що Гізела… І не перешкодили тому… Однак я хочу сказати зовсім про інше. Не про минуле, а про те, як нам жити далі. Як бути нам, німцям?!. Тобі, мені?.. Як жити Гізелі, Юті?.. Сьогодні ми розбиті, по нас топчуться, об нас витирають ноги! Ти поглянь, як поводяться американці у нашім фатерланді. Це не армія, це банда грабіжників. Крадуть, тягнуть усе, що потрапить під руку. Скоро ми будемо голі, як африканські негри, й тоді нас посадять у трюми і, як рабів, вивезуть до Америки на чорну роботу. Чи можемо ми допустити таке?! Думаю, кожен свідомий німець не може сьогодні сидіти склавши руки, як це, до речі, робиш ти. Сором мати такі гроші й розтринькувати їх на горілку.
— А що накажеш робити?
— Діяти! Сьогодні, коли промисловість розбита, є багато щілин, у які можна пролізти й стати нарівні з Гессенами, Круппами…
— Пустопорожні слова…
— Ні, Хорсті, я кажу діло. Настав той час, коли відкриваються широкі можливості для ініціативи, і випустити з рук свій шанс — просто злочинно! Сьогодні наша промисловість лежить у руїнах, так буде не завжди.
Завтра вона почне підніматись, і тоді їй знадобляться алмази!
— Ти став володарем діамантових шурфів на Півдні Африки?
— Більше! Ми з тобою володарі установки, яка даватиме тридцять мільйонів каратів на рік. Це майже стільки, скільки дають алмазні копальні Англії, Бельгії і Голландії разом узяті! Ти що-небудь чув про діамантовий голод німецької промисловості у час війни? Фельдмаршал Роммель пішов до Африки по алмази. Так, саме по алмази, бо у нас уже не було чим різати сталь для гвинтівок, автоматів, гармат, снарядів, не було чим до мікрона точно обробляти метал. Перед війною ми були першою країною світу, яка шліфувала алмази. Ми жили за рахунок алмазного пилу, що залишався нам після шліфовки. Ми виготовляли з того пилу абразивні порошки, пасти, шліфувальні круги, алмазні пилки і багато іншого конче потрібного промисловості інструментарію. Однак, коли почалася війна, ми опинились у блокаді і втратили замовників, шліфувальні фірми лускали, як мильні пухирці. Сьогодні ми єдині монополісти алмазів, ми з тобою, Хорсті! Фірма штучних алмазів «Хорст Торнау і К°» єдина на всю Німеччину! На обладнання лабораторії ти вкладаєш копійки, а матимеш мільйони, десятки, сотні мільйонів. Таких установок, про які пише Цур-Гаєр, може бути не одна й не дві, а рівно стільки, скільки потрібно, щоб задовольнити попит промисловості. І не лише нашої, німецької! Ти розумієш, що я пропоную тобі, Хорсті! Це не фальшиві фунти, ні! Це шлях на небо! Ми…
— Одне запитання… — роздумуючи над сказаним, промовив Хорст.
— Прошу! — Гуго весь тремтів від збудження.
— Чому ця установка не була збудована Цур-Гаєром? Адже він був, як ти кажеш, впливовою особою у науковому світі й міг вийти з пропозиціями…
— Про це я можу тільки здогадуватись. Думаю, що всьому виною росіяни, які так стрімко просунулись од Волги до Берліна. Професор, видно, сподівався прийти до американців не з порожніми руками. Мій тато, до речі, тільки тому й одержав лабораторію у Штатах, що прихопив туди свій препарат розслаблення волі. Американці вже почали застосовувати його при допитах. Кажуть, дивовижний ефект… Крім того, Цур-Гаєр зробив своє відкриття вже після розпорядження Гітлера відносно наукових досліджень…