Легенди нескореної зими
- Автор: Ухачевский Сергей
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-362-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Легенди нескореної зими». Краткое содержание книги:
Усі збіги власних назв, імен чи характерів є абсолютно випадковими.
Автор і Видавець просять у Вас пробачення за ненормативну лексику, яка трапляється у романі. Автор просто показав життя таким, яким воно є.
Кажучи словами Ярослава Гашека, автора безсмертного роману «Пригоди бравого вояки Швейка»: Життя — це не школа витонченої поведінки. Кожен говорить так, як уміє…
А цей роман — ані підручник салонних манер, ані науковий трактат про те, яких слів прийнято вживати у товаристві.
А фраза була доречна і навіть геніальна. Шкода, що її ніхто тоді не оцінив. Фраза втонула у людському ревищі та звуках вибухів, а завжди цікавий погляд колись вічного днювального враз зупинився на готелі «Козацький» та помітив на даху короткий спалах, схожий на постріл… Він розвернувся і побіг в бутік до своїх.
Коли пригнав, захеканий, повернулася з патрулювання і група Діда. Вони приїхали на трофейній машині з багатими трофеями. Попередню партію трофеїв Заумний уже описав і навіть знайшов деякі номера телефонів господарів викраденого тітушками добра. Тепер його чекала нова робота… Він взагалі любив бути корисним, любив якусь нову роботу але тільки, щоб заняття були постійно-змінними. Зараз йому зовсім не хотілося братися до опису. Він підійшов до Діда і сказав:
— Я бачив спалах на готелі «Козацькому». Хтось стріляв…
— Та-а-ак, — протягнув Сергій. — Точно?
— Здається, що так…
— Треба перевірити.
Глянув на годинник. День збіг, ніби й не було. Важкий день, насичений такими подіями, що й важко повірити, ніби все це відбулося з тобою… І це ще не все…
Дід гарячково думав, як можна «взяти» снайпера. «Зрозуміло, що треба йти «на готель», та немає ніякого плану, як, власне, й уяви про те, як зайти туди і як знайти ворожого стрільця. Все з коліс, потрібно імпровізувати і не відкладати у довгий ящик. Як? Як туди зайти? — він глянув у вікно, з якого було видно тільки шпиль готелю, що теж не додавало ідей — згори на нього не висадишся. — Знизу… Там всюди якщо не охорона, то спільники, ті, хто забезпечує роботу снайпера… Скорше всього у нього є людина у холі готелю, котра стежить, щоб у того не виникло проблем… На штурм не підеш — все провалиш, злякаєш снайпера і він сховається або втече… Але… — пробігла думка. — А це може спрацювати»!
— Де барахло нашого Журналіста? Його документи і «збруя»? — обвів запитальним поглядом кімнату.
Бача зняв із верхньої полички речі пораненого Журналіста і передав Сергієві. Той поспіхом одягнув жилет, каску з написом «PRESS», узяв фотоапарат, штатив передав Заумному. Кинув до Морпєха:
— Бери бінокль і йди за мною. Знайдеш на Майдані місце, звідки буде добре видно готель, займеш позицію і спостерігай, звідки стріляють. Будеш доповідати мені по телефону. Не вимикайся. Все, немає часу на збори, погнали…
В холі готелю було кілька десятків журналістів різних видань. Тут стояв ґвалт, ніби в курятнику. Журналісти записували стенд-апи і переганяли через «стріми» на свої канали. Тут він стиха пояснив Заумному: «Я зіграю дурня і зроблю вигляд, що записую стенд-ап. Сподіваюсь, що африкаанс тут ніхто не знає. Ти будеш мене знімати на фотоапарат». Він вставив у вухо гарнітуру від телефону, зробив переляканим обличчям і захекано повів свій «репортаж» на камеру, розмахуючи експресивно руками і розповідаючи насправді про те, які перспективи видобутку корисних копалин на території України. Це тривало кілька хвилин, поки не почув у навушнику голос Морпєха: «Засік. Був контакт. Сьомий поверх третій балкон зліва від мене». — «Goed, dankie»[119], — відповів Дід і закінчив свій «репортаж».
Розвернувся і попрямував до ліфтів, але його перепинили суворі охоронці.
— Я із южьний афрік. Хотєть снімать боі на майдан вєрхній етажь, — і «всунув» їм дві п’ятисотенні гривневі банкноти.
Охоронці, схоже, любили журналістів.
— Мало! Чудо ти африканське! Мало! — зі щирою, гостинною посмішкою повідомив один.
Дід дістав гаманець і витяг з нього двісті рандів із зображенням голови леопарда[120], сказавши при цьому:
— Етто отчєнь дорого єсть. Луччій валюта, зольотой в мірє… Сєдьмой етажь, пожалюста…
Це цілком їх вдовольнило, і його пустили до ліфта. За ним проскочив Заумний зі штативом. Він уперше був у такому дорогому готелі, тому почував себе не у своїй тарілці.
— Доведеться діяти за обставинами. Тримайся у мене за спиною, вперед не лізь, — попередив Дід. — Як тільки почнеться якийсь заміс зі стріляниною, ножами, утікай. Я сам впораюсь…
— Та я…
— Виконуй, що я сказав.
— Добре, Діду.
Коли розчинилися двері ліфта, вони вийшли, озираючись, наче відшукуючи звідки їм буде ліпше проводити зйомку. У холі було тихо і темно. Схоже, народ у готелі давно не проживав. Постійні концерти на Майдані і чад від пічок не приваблювали сюди туристів… Тихо, холодно, тьмяно і навіть якось моторошно. З вулиці долітали глухі звуки бою — бахкання гранат, розриви петард і феєрверків. Тут було багато дверей, але за якими сидить снайпер — спробуй вгадай. Не було навіть покоївок, які зазвичай мають на поверсі свої кімнатки з прасками, чайниками, мийно-пральними засобами…
119
Гаразд, дякую (африкаанс).
120
Приблизно 15 USD…