Легенди нескореної зими

— Хоть так хорошо, — заспокоївся Десант.

— Ось така їбанута війна! — вирішив Дід. — Але найцікавіше, що Матроскін тут правий. Принаймні потім ми зможемо хоча б щось пред’явити новій владі…

— Дело такое, — продовжив його думку Матроскін, — можем предъявлять, а можем и порвать все эти протоколы. Потом, когда будет надо. А бумажка, она ведь еще никому не помешала.

— Бюрократ, — реготнув Бача. — Бумажна душа…

Він був задоволений, що опинився знову у свої стихії і може хоч чимось допомогти хлопцям. Почував він себе погано, його нудило, боліла голова, але коли прийшов лікар його оглянути, сказав йому:

— З будуна буває ще гірше. Але нічого, якось виживаю.

Тим часом Автомайдан провів розвідку і передав інформацію про місця дислокації тітушні. Транспорту, щоб оперативно дістатись до них, не було, тому Дід дав наказ: ноги на плечі і — вперед. Першу групу очолив сам. Другу повів Матроскін.

Вони просувалися під стінами Хрещатика з боку непарних номерів. Ніч, що стала насідати, приховувала їх. Проминули барикаду, на якій було кілька охоронців і яка впиралася правим флангом у ЦУМ. Далі, біля виходу з торговельного центру навпроти Бессарабки, стояла група тітушні, схожої на гопників. Їх було більше двадцяти чоловіків і кілька дивного виду шмар. Довкола них — ні душі. Даішники забороняли машинам, що намагалися проїхати до барикад, повертати. Тому більшість авто змушені були шукати інших шляхів, аби потрапити до майданівців.

Група Матроскіна йшла з протилежного боку. Ліхтарі на Хрещатику були відімкнені, вулиця освітлювалася з вікон будинків і поодиноких рекламних щитів.

Дід жестом зупинив свою групу і стиха сказав у рацію:

— Матроскін, бачу тітушню, — глянув у бінокль і описав ситуацію: — У них автомати. За ними, метрів за п’ятдесят, на дорозі, стоять гаїшники. Теж зі зброєю. Відганяйте мусорів, ми беремо цих. Пішли.

— Понял. Работаем, — відповів Матроскін у рацію.

Майданівці непомітно підібралися до тітушок, котрі цілком повірили у власну безкарність і вседозволеність. Вони курили, ржали так, наче вже перемогли і зробились новими господарями України.

Зашипіли бікфордові шнури. Вони вискочили з тіні та жбурнули під ноги тітушні бімби. Вибухи рвонули з такою силою, що ті не встигли навіть скинути з плечей автомати, були оглушені та шоковані. З іншої сторони до гаішників з дубеняками підскочила група Матроскіна. Ті стояли, перелякано водячи автоматами у бік майданівців, але не наважилися стріляти, заскочили в машину і на всіх парах рвонули геть.

Перша група накинулась на тітушок. Частина гопників встигла збігти вниз, у пішохідний перехід, хтось був поранений, хтось планував оборонятись, але все намарно. Майданівці були люті та рішучі. Тітушок били тихо, продумано, з насолодою. Верещала вульгарна шмара, намагаючись захистити свого «парня», але теж отримала по морді і затихла, захлинувшись кров’ю з вибитих зубів… Біля них на сходах, що вели до переходу, лежали та сиділи зв’язані й побиті в місиво майданівці та звичайні перехожі, котрі просто не сподобалися тітушні.