Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника

Слід зазначити, що вже через рік після розстрілу навіть в урядових колах відчувалось неоднозначне ставлення до страти П. Болбочана. 15 жовтня 1920 р. Рада народних міністрів УНР розглянула заяви «про тяжку недугу» та прохання про матеріальну допомогу Марії Болбочан, а також приватних осіб, які надсилали в уряд свої клопотання про її долю. Формально постанова Ради народних міністрів «зняла справу з обговорення», але водночас доручила міністру закордонних справ УНР А. Ніковському «звернути увагу на скрутне матеріальне становище громадянки Болбочан» 378. За дорученням міністра український посол у Швейцарії та Німеччині М. Василько 16 грудня 1920 р. надіслав М. Болбочан 25 тис. австрійських крон, що викликало невдоволення Головного отамана. С. Петлюра через канцелярію Директорії офіційно надіслав запит міністру А. Ніковському, на підставі чого вдові П. Болбочана були виділені кошти 379.

У січні 1921 р. на прохання вдови П. Болбочана ад’ютанту полковника І. Коржу вдалося добитися аудієнції в міністра юстиції УНР А. Лівицького. Останній на власній візитці подав розпорядження голові персонального департаменту міністерства видати Марії Болбочан довідку про смерть її чоловіка. «Прошу п. Цівчинського дати посвідчення Марії Болбочан про те, що ч[олові]к її, полковник Петро Болбочан умер 28 червня 1919 р. в м. Баліні. Це мені відомо персонально», — записав А. Лівицький 380. Як бачимо, лише завдяки особистому клопотанню одного з найвпливовіших діячів республіканського уряду дружина полковника одержала довідку, що її чоловік помер. Про розстріл його за скоєння одного з найтяжчих злочинів — зраду — не повідомлялося в жодному документі, що фігурують у справі про видачу М. Болбочан посвідчення про смерть її чоловіка.

Приватний бік «справи П. Болбочана», його стосунки з дружиною та близькими людьми, їхню долю висвітлюють листи осавула І. Коржа, який після трагедії залишався при тяжко хворій Марії Болбочан. У його листах з Варшави до матері в Одесу, датованих листопадом 1919 р., які були перехоплені контррозвідкою особливого відділу генштабу військового управління при Головнокомандувачу збройних сил Півдня Росії, розкривається глибина людських страждань та втрата останньої довіри до української влади. «Він (П. Болбочан. — Авт.) страшенно кохав свою дружину, — писав І. Корж, — і я вважаю, що я не був розстріляний тільки завдяки його бажанню… що я буду так само служити його дружині, як служив йому». «…Я був для них не чужий просто ад’ютант, а брат або син, — зазначає він далі у листі, - і думаю, що можливо зробити для неї і в усякому разі її не залишати» 381.

І. Корж зауважує, що після розстрілу П. Болбочана сам він повністю втратив віру в майбутнє й переніс тяжку хворобу нервів. Його, як одну з найближчих до полковника осіб, продовжували переслідувати спецслужби уенерівського уряду, однак, незважаючи на це, він продовжував контактувати із запорожцями та деякими урядовими чинниками УНР 382. Характеризуючи Марію Болбочан, яку в листах до матері називає сестрою, І. Корж зазначає, що їй «близько 28 років, мила, славна жінка, її характер дуже порядний, кохала чоловіка», смерть якого, на його думку, вона не може пережити 383.