Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
На думку В. Липинського, необхідно було призначити ревізію процесу, проведеного над П. Болбочаном, і реабілітувати його чесне ім’я, а також українські політичні партії і групи, які були звинувачені у «зраді». Тільки тоді, вважав він, «буде знайдений, може, той міжкласовий компроміс, та середня національна, державнотворча лінія», яка забезпечить успіх боротьби України за незалежність (Док. № 60).
Принагідно слід зазначити, що В. Липинський, на противагу більшості політичних діячів доби УНР, відрізнявся надзвичайно скрупульозним дотриманням вимог закону й повсякчасно підкреслював необхідність поваги до державної влади в Україні. Як відомо, він був призначений на посаду посла Української Держави в Австро-Угорщині. Після антигетьманського повстання Директорії, яке В. Липинський вважав трагічною помилкою української політики, він продовжував залишатися дипломатичним представником УНР в Австрії, докладаючи чимало зусиль для міжнародного визнання нової державної влади. Принцип підтримки законної української влади, хоча вона й не відповідала його політичним поглядам, не був порушений В. Липинським і в той момент. З цього приводу він писав у автобіографії: «Не погоджуючись з політикою українського республіканського уряду, (при якому він остався на своїм становищі, зазначивши, що він робить це, не міняючи своїх гетьмансько-монархічних поглядів, бажаючи допомоги зберегти рештки української державности і тому, що гетьман звільнив державних урядовців і офіцерів від складеної йому присяги) Вячеслав Липинський подався до демісії в червні 1919 р. і від того часу перебуває на еміграції в Австрії» 358.
Офіційну відмову В. Липинського від посади дипломатичного представника УНР в Австрії та листи до уряду з приводу розстрілу полковника П. Болбочана український уряд намагався представити як внутрішні негаразди в дипломатичному корпусі УНР за кордоном. Демісія В. Липинського та його протест проти репресій республіканського уряду щодо державницьки налаштованих діячів не залишились поза увагою зарубіжної преси. В комунікаті, відправленому В. Липинським до Українського пресового бюро у Відні та редакції суспільно-політичного тижневика «Воля», який видавався у Відні В. Піснячевським, говорилося: «В польських газетах появилась звістка з Праги, що посол У.Н.Р. у Відні п. В. Липинський уступив з приводу різниці в поглядах на закордонну українську політику між ним і гр. Михайлом Тишкевичем, теперішнім головою Паризької місії». Далі, підкреслюючи, що «польська преса, як звичайно, намагається в той спосіб ширити баламутство в українських справах», В. Липинський просив тижневик спростувати неправдиву інформацію та написати, що причиною його відставки стало неприйняття ним «внутрішньої політики Уряду У.Н.Р., а зокрема… розстріл отамана Болбочана» 359. Однак замість комунікату тижневиком «Воля» була незабаром подана коротка інформація: «В зв’язку з подіями на Україні подався до демісії український посол у Відні В. Липинський» 360.
У приватному листі до М. Василька — тодішнього голови українського дипломатичного представництва у Швейцарії та Німеччині — В. Липинський 2 грудня 1919 р. писав, що не міг «нести навіть тієї части відповідальносте яка на мене, як на виконавця волі того уряду, спадала». Щодо своєї позиції з приводу розстрілу П. Болбочана, а також можливих наслідків негативного ставлення до представників правих партій і їхньої державницької позиції В. Липинський далі зазначав у тому ж листі, що розстріл «одного з найкращих наших отаманів, і тмм відтручення всіх поміркованих, державних елементів, абсолютно безпринципне і позбавлене логіки кокетування з Польщею і тим зміцнювання на Україні наших москвофілів — се такі речи, які мусять сучасну політику, на мою думку, довести до краху» 361.
Документи, які переконливо ілюструють стосунки між полковником та урядом УНР і проливають світло на кампанію компрометації П. Болбочана, а згодом і його страту, публікує С. Шемет. Він, як безпосередній учасник подій, спростовує більшість фактів і звинувачень, інкримінованих полковнику.