Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
С. Шемет підкреслює, що уряд УНР і особисто Головний отаман С. Петлюра мали чимало можливостей, аби задовольнити прохання П. Болбочана про відставку чи відрядити його в розпорядження ЗУНР (на прохання галицького уряду) тощо. Однак обраний ними шлях дискредитації імені П. Болбочана як командира у Запорізькому корпусі, а згодом і його страта показали безсилість республіканського уряду та його залежність від перебігу міжпартійної боротьби.
Віктор Андрієвський, аналізуючи страту П. Болбочана, писав у своїх спогадах, що вона лишиться на все життя «не тільки сумним і трагічним епізодом в нашій історії, але ще і яскравим причинком до характеристики нашої убогої т. зв. «демократії»» 362. Роблячи закид соціалістичним лідерам УНР у тому, що вони боялися перевороту, В. Андрієвський зауважує, що республіканські провідники «дуже боялися Хліборобів-Демократів, або іншими словами «куркулів»… і приходу до влади статечного хазяїна-трудівника. «Наша «демократична» влада воліла Волоха, — наголошував він, — котрий їй підлещувався і потім її продавав большевикам, аніж прямого, різкого і простодушного Болбочана, відданого українській державній ідеї, але чоловіка, що не боявся, хоч як гірку, правду, сказати просто в очі «отаманам»!» 363
Б. Антоненко-Давидович зазначав у своїх спогадах, що «полковник Петро Болбочан зовсім не скидався на авантюрника, як ті численні отамани, що рясно наплодилися під час протигетьманського повстання; не був він і звичайним офіцером колишньої російської армії, що пристав до українських формувань, бо не було куди податись під час розпаду старої армії на фронті й зв’язаної з цим анархії» 364.
Військовий історик М. Середа, описуючи останні дні життя П. Болбочана, зауважував, що йому дали «час пережити болючі страждання в постійному напруженні нервів і настирних думок про смерть». Він «втратив ясність мислення і льогічність розмов». Варта, за словами М. Середи, «винесла враження, що в останні дні він був божевільний». До останньої хвилини життя біля П. Болбочана залишався його улюблений пес, який, відчувши небезпеку для свого господаря, перед його стратою «вив, як той голодний вовк» 365.
Останнім дням життя полковника Болбочана присвячені спомини Григорія Макаренка, рідного брата члена Директорії А. Макаренка, який вживав зусиль, аби не допустити виконання вироку (Док. № 63).
Отже, більшість сучасників стверджували, що П. Болбочан перед розстрілом збожеволів. «…Бідолаха не міг прийняти нормальним розумом того безглуздя, що призвело до його загибелі не від ворожої кулі, а від рук української влади, до створення якої він так багато зробив у критичні часи…», — писав Б. Антоненко-Давидович 366. Інший, невідомий нам автор, стаття якого була написана в 1921 р. на основі свідчень близьких та рідних полковника, зазначав, що «в арешті його (П. Болбочана. — Авт.) страшенно мучили, сусіди, як і його жінка, яка шукала за ним, чули його крики з того вагону, в яким він був замкнений… остаточно завезено його на залізничну станцію Балін, де він заїхав вже божевільним і його вже божевільного тайно вбито під вагоном…» 367.
До справи П. Болбочана поверталися не раз його сучасники, а подекуди й безпосередні учасники подій. Зокрема, В. Євтимович наприкінці 1970-х років у часописі «Українське козацтво», який видавався в Чикаго, опублікував деякі уривки з передсмертної розповіді Я. Кривицького, секретаря державної слідчої комісії у справі В. Оскілка та П. Болбочана, якою керував П. Христюк. Як свідчить джерело, Я. Кривицький, перебуваючи останні дні життя у львівській лікарні, попросив свого лікаря (Лисяка) записати його сповідь для подальшого опублікування. Безперечно, ця розповідь не претендує на всебічне висвітлення перебігу суду над П. Болбочаном, але щире бажання свідка подій не варто ігнорувати. Його розповідь особливо цінна прагненням автора покаятися у причетності до страти невинної людини. Сповідь, вочевидь, була спричинена переоцінкою фактів та політичних мотивів, які лягли в основу процесу. У своїй розмові з лікарем Я. Кривицький говорив: «Думка про те, що він, Кривицький, став співучасником урядового злочину над безвинною людиною… затруїла йому життя» 368. Характеризуючи склад суду, він свідчив, що суддями були «стрільці з охорони Головного Отамана С. Петлюри», які прийшли на суд з «готовим рішенням». Також повідомляв, що «на підставі даних, якими розпоряджав суд, він не мав ніяких підстав, щоб винести обвинуваченому смертний вирок» 369. Свої міркування Я. Кривицький виклав в «окремій думці», але про подальшу долю цього документа нічого не відомо. В усякому разі, у справі П. Болбочана, яка є в розпорядженні авторів, цей документ відсутній. Не виключено, що він загубився в одній із канцелярій, або ж уже хворий свідок подій лише подумки «склав» цей документ, не наважившись тоді передати його республіканській владі, яка так жорстоко розправилася з визначним українським воєначальником.