Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
напудрений, надушений, в лакированих чоботях, в пагонах, зі стеком чи нагаєм в руці, та хіба ж це український старшина, та це ж справжній реакціонер! Уявіть собі, що було би з нами, якби запанувала його реакція — треба було розстріляти — ну і розстріляли…"»395.
Серед українських громад в еміграції тривалий час точилися суперечки навколо особи начальника контррозвідки Дієвої армії УНР, а згодом начальника охорони Головного отамана М. Чеботаріва, якого запорожці та інші українські громадяни вважали головним виконавцем страти П. Болбочана. Й дотепер роль М. Чеботаріва у цій справі залишається остаточно не з’ясованою. Він записав у своїх спогадах: «За час моєї роботи, як контррозвідника, відбулися авантюра отамана Оскілка 28.4.1919 р. і авантюра Болбочана 9.6.1919 року, в ліквідації яких я мусив особисто брати участь і які в мене забрали багато часу, як і всього контррозвідчого апарату і військової частини» 396.
Більшість сучасників стверджують, що саме начальник контррозвідки власноручно розстріляв засудженого на смерть, оскільки козаки особистої варти відмовилися виконати присуд. У зв’язку з цим вкрай дивними виглядають численні твердження М. Чеботаріва про його нібито непричетність до цієї справи й намагання показати повну з нею необізнаність. Немає жодних підстав запідозрити погану пам’ять у тогочасного начальника контррозвідувальної частини розвідувального відділу штабу Дієвої армії УНР. Навпаки, всі дотепер відомі документи (спогади М. Чеботаріва, його епістолярна спадщина) переконливо доводять, що він мав гарну пам’ять, оскільки точно відтворював у своїх спогадах події російської революції 1905 р., Першої світової війни, доби визвольних змагань 19171921 рр., наводив висловлювання своїх соратників та опонентів. Видається дивним те, що він «раптово забуває» про хід важливих подій, пов’язаних з П. Болбочаном. У листах до А. Мельника, який у 1919 р. очолював штаб Армії УНР, М. Чеботарів запитував, зокрема, в листі від 9 березня 1933 р., хто віддав наказ про арешт полковника і хто виконав його. «Дозволяю собі звернутися до Вас у справі, яка має двобічне значіння, персональне і громадське, має велику вагу і для мене особисто, і для національно-свідомого українського громадянства», — пише М. Чеботарів.
У зв’язку зі звинуваченнями у вбивстві полковника Ю. Отмарштейна та власноручному розстрілі полковника П. Болбочана, які висувалися проти нього членами Української військової організації, він намагається довести не лише свою непричетність до справи, але й продемонструвати повну непоінформованість у цих питаннях. М. Чеботарів просить
А. Мельника виступити на його захист й опублікувати відповіді на цілу низку питань, які торкалися справи П. Болбочана. Зокрема, «1. Хто та з чийого наказу заарештував полковника П. Болбочана? 2. Хто був головою і членами того суду, що судив П. Болбочана? Хто був прокурором? 3. Хто, власне, яка військова частина, виконала вирок суду (кара на смерть)? І /та. д.»397
М. Чеботарів звертається до А. Мельника з проханням підтвердити, що останній, як начальник штабу Дієвої армії УНР, особисто затверджував вирок суду у справі П. Болбочана. «Загал думає, що цей вирок затвердили Ви, пане полковнику, після того як Кедровський відмовився його затвердити, — зазначає він. — 3 цією думкою останніми часами мені доводиться зустрічатися чим раз частіше… Хотілося б знати правду і при тому з першоджерела» 398. Мотивуючи необхідність таких відповідей та публікації їх у пресі, М. Чеботарів підкреслював, що вони мають для нього величезну вагу «і то не тільки з персонального погляду, з погляду реабілітації моєї чести, але й з погляду громадського, в інтересах остаточного висвітлення цих справ перед українським національно-свідомим загалом» 399.
Маючи змогу порівняти низку цитованих вже документів, у тому числі й наказ С. Петлюри про арешт П. Болбочана та рапорт М. Чеботаріва про його виконання, вкрай дивними виглядають спроби автора листів дистанціюватися від справи П. Болбочана і його «наївні» запитання до А. Мельника, а тим більше заява: «Коли б я дійсно доконав всі ті злочини, які мені накинула УВО, я не побоявся б і прилюдно признатися в них…» 400.
Не отримавши відповіді на свого першого листа, М. Чеботарів 12 квітня 1933 р. з Варшави знову пише до А. Мельника, продовжуючи наполегливо вимагати від нього роз’яснень на свою користь, зазначивши, що він керується одним бажанням «найповніше та найдокладніше висвітлити цю — за наших часів цілком ясну — справу так, щоб і громадянство наше дізналося правди, і щоб у баламутців нашої суспільної опінії відпала раз назавше охота морочити людям голову» 401. А. Мельник не відповів на листи М. Чеботаріва, очевидно, прекрасно усвідомлюючи його справжню роль.